стрибнути на головну сторінку  
 ::: головна сторінка ::: про сайт ::: форуми ::: клуб сайту ::: новини ::: мапа сайту ::: статистика ::: зв'язок ::: відпочинок :::
Українські Карпати
РЕГІОН 
ТОПОГРАФІЯ 
ГІДРОГРАФІЯ 
КЛІМАТ 
ФЛОРА 
ФАУНА 
ОХОРОНА ПРИРОДИ 
ПРО КРАЙ 
Карпати туристські
МАТЕРІАЛИ 
ТРАНСПОРТ 
КАРТИ 
СПОРЯДЖЕННЯ 
МАРШРУТИ 
РЕПОРТАЖІ 
ВИПАДКИ 
ВІДПОЧИНОК 
ПОГОДА 
РІЗНЕ 
Фото
Приватні садиби
???????.INFO - ??? ??? ?????????? ? ????????.
Друзі та партнери


   ::: ГОЛОВНА / РЕПОРТАЖІ / Про козаків і козачок... :::
Untitled Document

СЕРПНЕВА ЧОРНОГОРА

або як  козаки і козачки горами ходили

Панорама Чорногори

Спочатку були прості походики на вихідні, переважно з висадкою в одній точці і проведення „культурної програми” коло вогнища з гітарою; кілограми в совдеповських рюкзаках та брезентових палатках, які чимало важили, а ще плюс надувні матраци, ковдри, закрутки в скляній тарі, кілограми шашликів і т.д. Деколи дуже змучені, але завжди задоволені поверталися додому...

Але йшов час, набиралися самотужки трохи досвіду, рюкзаки ставали легші, ковдри змінювалися на спальники, матраци на карімати, совдеповські рюкзаки мінялися на сучасні. Сидіти в одній точці було вже не цікаво. І почалося „по-легонькій”, по-трохи, лізтися в гори, по маршрутах. Спочатку невдало, а потім пішло-поїхало.

Хто шагает дружно в ряд...Робота ногами

А пройтися Чорногорою планувалося давно. І ось воно! Відбулося! Зібравши побільше інформації, вивчаючи  можливі підходи і порадившись з товариством karpaty.com.ua було вирішено іти від Піп-Івана до Говерли. Підхід з Шибеного. Планувалося іти двійкою. Добиратися думали маршруткою до Верховини з Франика, а далі – до Шибеного. Зладували в наплічники їди з запасом і все, що було необхідно для більш-менш комфортного перебування в горах і полягали спати... в 4 ранку, так як вечером поперло нас пограти боулінг (правда так не пограли). Ну і звичайно проспали першу ж маршрутку (перед носом поїхала). Але як нам сказали маршрутки там часто ходять, то й ми не дуже переживали, ще й водій нас порадував (який їхав до Ворохти): так як Верховинська маршрутка буде чекати в Ворохті, то ми ще встигнемо там на неї пересісти. А нам шо погано?! Ге! Файно є. Позаповзали в мікроавтобус, закинули наплічники, сидимо.

Тут і починається... Водієві не сподобалося чого це наші наплічники, на сідінні:
     - Або платіть, або забирайте!
Після чіткої відповіді, що платити за наплічники не збираємося, а заберемо їх якщо хтось схоче сісти, водій сів за „баранку своего пилесоса” і ми вирушили в путь.

По дорозі народ заходив, виходив, пролазив, заскакував. В кого як виходило. Від нашої пропозиції присісти, аргументувавши що ми заберемо наплічники, чомусь всі відмовлялися. Мабуть через здоровенний „чумойдан”, який заблокував прохід (сиділи на передостанніх місцях; наплічники на одній сідушці ззаду).

Ну ось і Ворохта. Народ вийшов. Виходимо й ми... Та хто знав, що воділа „редиска - нэхароший человек”. Вимагав оплатити провіз наших наплічників. Нагадали йому про нашу „домовленість”, але він „з’їхав”. Ще й його напарник підключився: 
      - Ваш рюкзак стояв? Стояв. Ніхто не міг сісти! Платіть! 
Ми єстєсно „на роги”. Та після короткої суперечки вірішили не портити собі хороший початок і заплатити, правда меншу суму (а зря – тре було не платити) і, виразивши вслід „гарні” побажання, сіли перекусити, так як Верховинського автобуса, який ми мали догнати, ясєн-пень, не було. Ну і, як буває, приперло про нужді. Туалет, я вам скажу у Ворохті на вокзалі просто „супер”: металлочерепіцца, євроремонт ніби, а всередині – віходок віходком. Ніц сі не змінило, ані-ані. Як була дира загадженою так і залишилась. Ще й сквозить. Про гігєну мовчу (навіть кавалка „Прикарпатської правди” нема, не те що сраль-паперу).

Нарешті приїхав наш транспорт. Питаємо, що, як, куди, почому, чи встигнемо на автобус який до Шибенего. Водій сказав, що все алєс-гут, ще й 15 хв. будемо бамбук курити. О! То єст файно! Їдемо. Дорога, серпантини, гуцули, вівці, бринза...Брешу. Бринзи не було. Добралися так як і казав водій. Познімали наплічники і я пішов купляти білети до Шибеного.

В залі вокзалу при вході в поле зору потрапила туристка з рожевою банданою, яка стояла коло наплічників, і чомусь одразу в голові майнула думка, що цим туристам 100% теж на Піп-Іван. Надто було сильне внутрішнє відчуття.

Ось і приїхав наш транспорт. Йо! Такого вже 'м давно не видів. То був старенький „пазик”, який „на ладан дихав” і двері трималися на чесному слові. На склі висіло попередження про в’їзд в прикордонну зону і красномовно застерігало про необхідність мати при собі посвідчуючі документи.

Народ почав юрбитися: хто з сумками, хто з наплічниками, хто так – всі поближче до входу. Були і туристи яких я зустрів в залі вокзалу: дві дівчини і хлопець. Дівчата були між собою дуже схожі. „Мабуть сестри", – майнуло в голові (пізніше так воно підтвердилося). Час йшов, народу все більшало, але водій не поспішав відкривати двері. Люди почали обурюватися, мовляв скільки чекати можна, деякі  авторитетно виходити з юрби подивитися де водій, так як всередині салону почали „матеріалізовуватись” лічності (мабуть „свої”) і всі хотіли по-швидше сісти. Тут прийшов водій: 
     - Заходьте через передні двері!
      - А задні?
      - Задні не відкриваються. 
Зря він це сказав. Українцям ж треба все руками помацати, потрогати, попробувати на зуб чи дійсно те, про що говорять. І з словами „Як не відкриваються?!!” троє туристів рвонулися їх відкривати. Причому „єлєментарно і просто”. Поки водій бурчав щось вслід, ми вже повсідалися.

Їдем. Вверх. Вниз. Краєвиди, люди, худоба, річка, будинки – все пропливає перед нашим поглядом. „Красота-то кокая. Ляпота!”. А дальше як в Петросяна: „... и только он перевернул её вверх колёсами – во всей деревне свет погас”,- наш супертранспорт почав пчихати, пихкати і ...все, зупинився. Деякі люди повилазили назовні поки водій пробував реанімувати свій „пилєсос”. За допомогою монтіровки, ключів і „ещё какой-то матери" він привів до тями наш супер транспорт. Готово. Їдемо дальше. Все ніби прекрасно, чудово. Але тут невеличкий крутий підйом і ... наша БМТ (Бойова Машина Туриста J) починає здавати позиції. Картина Рєпіна - „Приїхали”. 
      - Коробка не потяне.Дальше пішком.
      - ???!!!
      - Молодші виходьте. Пройдете 200 м. Потім сядете. 

„Мабуть це в нього часто”, - тільки-но подумав і у підтвердження почув від місцевих, що в нього завжди на цьому відйомі приколи здвигуном. Воно й не дивно – „пазику” вже ого-го кіко, а ше пчихає. Пройшлися, а потім позалазили назад до салону.Розпитав в туристів, яких зустрів на вокзалі у Верховині, куди йдуть. Гм, теж на Піп-Іван (от і внутрішнє відчуття тобі), але через Дземброню. Згадавши „настанови” з форуму, що з цієї сторони важче, але цікавіше і красивіше, напросилися до гурту, на що вони не відмовили. За те і вдячні.

Ех!Інформаційний щитПерші краєвиди

Вийшли коло моста, що через р.Дземброня і вже нормально познайомилися. Виявилося, що вони з Києва. Ось так в нас вийшла збірна Франик-Чернівці-Київ: я, Ігор, Стас, Люда і Натка, і ми ринули дальше на підкорення ще незвідадих вершин (в крайньому разі для мене та Ігора). По дорозі пройшли хрещення дощем. Пройшовши деяку відстань, стали поправити спорядження і, знявши наплічники, освіжилися гірською чистою водою. І тут Ігор вирішив підточити свій ніж. Аж надто кепсько тупий був (я про ніж). Ще у Ворохті хотів то зробити. Підточити – підточив, та тре ще попробувати який він загострий. Попробував... і з пальця кров так і засочилася. Перша рана. Навіть не в „боях з горами”. Можна сказати, що „посвята в туристи” відбулася (він перший раз в горах). Швидко достав „зельонку”, вату, бинт. Обробили рану, забинтували.

Панорама 

Йдем дальше, на ходу фотографуючи навколишні краєвиди і достопремєчатєльності. З фотоапаратури в мене „Зеніт ЕТ” та камера в мобільнику SE К700, в Стаса теж „Зеніт” і OLIMPUS C770. По-легонькій рухаємося вздовж дороги і ось починається підйом на гору. Починається робота ногами і легенями. Спереду туристи і чим дальше тим їх все більше і більше стає, хоча перед нами одна група була вийшла. То ми обганяємо, то нас обганяють поки ми відпочиваємо. Але так як в нас темп був вищий, то до полонини, де стояла колиба і паслися вівці, свині рискали в болоті, обігнали більшість народу. Назустріч довольні туристи, які вже поверталися. Небо затягувати хмарами і почав накрапати дощ. Швиденько подіставали дощовики і клейонки, накрилися і чекаємо. А що ще робити. Дощ трохи вщух і ми пішли дальше, набравши ще по дорозі з струмка води. Вийшли на галявину.

ОсвіжиласьЕх! Освіжитись би!Життя, як воно є

Краєвид – йо-ма-йо! Так як було вже біля 18:00 і моросив дощ, вирішили зупинитися на краю лісу і переночувати. Почали збирати дрова, хмиз, розкладати палатки. Тут я згадав про свою сокиру, куплену коло Солотвина на базарі, якраз з метою брати в походи. Невеличка, 400 гр. Новенька. Обійшлася в 10 грн. Був довольний як слонь. На третьому ударі холєра трісла навпіл. Агі! Причому не ручка, а сама залізяка. Ше ‘м такого не видів, аби сі топориско ламало. На зламі чітко видно, що то не сталь, а якийсь перекалений брудний чавун. Хоча на зовнішній вигляд виглядала як гарно відполірована сталь з акуратною ручкою. Оттакої! Тут ще й група туристів, яка перед нами вийшла підійшла. Теж коло нас розкладаються.

Назбиравши хмизу і дров, розклали багаття і почали варити. Хто що. Ми суп харчо з ковбасою і соєю, наші нові знайомі – овочевий з капустою, картоплею і салом. Поїли. І прийшла пора чаєпітія. Чай, я вам скажу в горах, – то вещ. А якщо то добрий чай - то вещ2. Навіть той самий, що п’ється вдома, там він смакує якось зовсім по-іншому. А ще якщо то не простий чай!

МетеоритПісля дощуЧим не мавка?

Теплий, солодкий, він як „масло на груди”; біля вогнища з музикою від радіоприймача після замордованого добирання автобусом і підйому. Попивши чаю, відчули що замало і поставили ще воду кип’ятити. Люда дістала якийсь ароматизований чай з кусочками імбиру, суниць, смородини і ще чогось та коронним компонентом – оолунгом. Що воно таке ніхто не знав, але смак класний і всіх після чаю чомусь всіх на „ха-ха” пробило (траву ми не курили... ;).

О-о! Варто ще згадати про наших сусідів. То була група в основному жіночого складу. Правда пізніше до них „дотусувалися” ще троє пацанів. Разом їх було десь 8-10 чоловік (точно не згадаю). Судячи по розмові – мєсного розливу. Дивлячись на їх настрій на ніч планувалася „культурна програма” у вигляді drink-party. Попивши чайку з оолунгом (це слово ще довго викликало посмішки на обличчях) і посидівши ще трохи коло багаття полягали спати. Та який там сон в літню ніч. О бідний Йорік! В сусідів гулянка тільки в розгар почала входити. Ватра, шмурдяк, мєсні приколи, телефонні розмови, які було чути аж всередині палатки, галдьож. Ну і як без пісень. Душа українця як вип’є хоче співати: 

          Йой смєиреко,
          Розкажєи меині смєиреко,
          Чом ростеш ти так далєеко,
          Чарівна моя смєиреко... 

Слухали ми ту „смєиреку” до 3 ночі. Я вже був готовий вийти з платки провести „культурну лекцію” про шкідливий вплив для їхнього здоворов'я горлання пісень в 3 ночі. Але все почало стихати і ми почали засинати. І тут, здавалося б, ось-ось прийде Дрімло з царства Морфея і  заснеш. Та де там. Дальше як в класика: „В лесу раздавался звук дровосека...”. З хлопаків шнапс, мабуть, почав виходити, стали мерзнути під ранок ну і давай дрова гамлесити. Вже і світати скоро буде, а вони дальше дрова довбуть і довбуть, довбуть і довбуть . Не знаю коли ми заснули, але не дуже виспались. 


    Намагання впіймати ракурсСушимо шмотки. А хтось проголодавсяВусатий нянь

На другий день наших сусідів ще до-о-вго не було видно з палаток. Попоїли, попили оолунга ;-), наробили трохи фоток краєвидів (навіть карпатського вусатого жука сфоткали), зібралися і вирушили на підкорення вершин, підіймаючись все вище і вище. По дорозі закинули в утробу трохи афин, сфотографували каскади водоспадиків, навколишні краєвиди. І чим дальше йшли, тим більше перехоплювало дух як від краси так і від самого підйому, який ставав все крутішимі крутішим. 

 

Бурхливі водиВодопадикВода камінь точить

    Ну і що скажете?Забув!Тільки вперед

А підйом на Смотрич – це взагалі красотіща. Прямо тобі український Стоунхендж. На самій вершині нірвана: довгий час просто відвисали, споглядаючи, що наробила природа і як це все гармонійно розкидано, підкреслюючи кожне своє творіння. 

**Каменюка

   **Братство двох

Повне "взаємопорозуміння"Я*

Брила**

Але треба йти далі. Взявши наплічники, вирішили внизу по ходу набрати води і влаштувати „банний день”, так як сонце гріло добряче і хотілося освіжитися в прохолодній воді. Народ почав вмиватися. Вирішив і я. Правда взяв мило (те що не потрібно було милом так завзято намилюватися я зрозумів потім). Намилився трохи і почав змивати з себе мило. Ага! Індейская народная ізба – „фіг вам” називається! Вода ж то дужем’яка і не так то легко зробити. Ще й група туристів підходить. Думаю, може води схочуть набрати, зачекаю не буду воду каламутити. Тепер уявіть собі картину: стоїть босе тєло, по пояс в милі, закочені по коліна штани, мокра голова, ще й пита, чи не хочете бува води набрати. Туристи якось дивно посміхаються і не відповідають, але щось головою махають, типу „нє, набирати не будем”. Питаю: 
      - Польска?
      - Так-так! Єстем поляк. 
А! Ну то все ясно, чому не дуже говіркі. Тільки-но ці поляки пройшли і я таки зміг хоч якось змити залишки мила, назустріч ще туристи: 
      - Джень добри!
      - Джень добри, – відповідаєм. 
І тут поляки. Вже починаю думати, що поляків по Карпатах більше, ніж українців. Набираємо у всі ємкості води і рушаємо далі. На горизонті обсерваторія. Як кажуть, коли бачиш куди йти потрібно, то і йти легше. Віжу цель! Йдем траверсом до Попа. Зліва внизу відблискують дзеркалом поверхні озер. Красиво. Здається, так близько, що рукою подати. Та коли бачиш туристів, що внизу як мурашки – розумієш всю реальність відстані. Наталя несе ємкість від „Шмеля” наповнену водою, яка після необережності „превращается в елегантную” ємкість... без води. Трохи побурчали і вперед за орденами. Вода ще є. По дорозі на підйомі трохи віддихаємо. Дехто ще й умудряється замальовки обсерваторії зробити. І ось нарешті вершина. Обсерваторія. Вражає. Зустріли ще групу туристівз Мармаросів, що зайшли на обсерсаторію. Оглядаючи „замок”, видно, що робився на совість, хоча всередині вже все прогнило. 

...ось такі шедевриХто віддихає, а хто рисує...Комсомолки, отличницы, спортсменки и наконец -  просто красавицы

Останній ривокОсь воно!!!Дотик - там де хмари зустрічаються з землею

Погляд крізь минулеМовчазні свідки колишніх віківВежа обсерваторії

Інша сторона обсерваторії ПірамідаЗахід на обсерваторії

 

Ах, відновити би це все діло! Це ж який би потенціал мали б українські науковці досліджуючи зоряне небо, погоду, флору, фауну та ще багато чого. І для туристів притулок. Де ж ви меценати? Відгукніться. Така будова пустує. Так грошей треба не мало. Майже 0,5 мільони $ (це старі дані; може зараз є вже дешевші проекти відновлення). Та це як для кого. Та тільки у Франику є офіційно 5 мільйонерів (дані правда теж старі). А ще менші підприємці, з інших областей, поляки хочуть помогти та й самі туристи думаю були б не проти. З світу по нитці – бідному сорочка. Ну що гражданє-туристи, скинемся? Йой, не туди вже поліз. 

Ягідко-ягодко, люблю я тєбя вийди не ховайся мила ти моя...ЛетимоРозслабончик

І так про наш похід далі. Так як наші київські друзі трималися маршруту Піп-Іван – оз.Марічейка – Шибене, а ми по Чорногорі до Говерли, то подумали повечеряти і пройти трохи вперед на північ по хребту, а десь збоку спуститися від хребта і переночувати. Але на годиннику було десь коло шостої, ще й вогонь ніяк не могли розпалити з кавалка дошки від обсерваторії, який валявся на схилі. Тож ми лишилисяночувати на схилі біля обсерваторії. Розклали намети і збиралися поїсти.

Тут якраз доречі виявився пальник, який достав Стас. Хороша вещ, особливо за таких умов. В чисту джерельну карпатську воду, що вже кипить, відправляється золотиста кукурудзяна крупа, ...баночка тушонки; на імпровізованому столі стоять вже дві відкриті консерви, ...нарізані огірочки, ...помідорчики; сонце починає сідати, залишаючи позаду нелегкий день; видно місяць, що відблискує срібним диском, навколо якого по небу запалюються, як новорочні вогні, зіркиі; наше багаття вже розгорілося (дрова підсохли), з радіоприймача долинає музика наших сусідів-румунів, з’являється пляшечка домашньої наливочки... І це все на схилі Попа з аф-ф-фігенним краєвидом!!! А-А-А-А-А-А! Як добре! Я просто балдю! На душі радісно. Тут вже і наша каша зварилася. Ще не їв кукурудзяної каші з тушонкою. Але виявилася дуже смачною.

Попоївши, відправилися на „вечірню фотосесію”.Красиво! Сонце вже сіло і ми повернулися до стоянки, та ще не розходилися по наметах, так як було чисте небо і хотілося помилуватися розсипом зірок і посидіти коло багаття. „Тут откуда не возьмись”... бац! Бенгальські вогні. Горять, іскряться. Всі якось миттєво оживилися, довольні, на душі по-дитячому радісно. І тут я згадав, що взяв з собою „світлячки” (рибалки використовують вночі). О-о-о!Що-о то-о було! Радісний настрій подвоївся, всі в момент загорілися бажанням покрутити їх в руках. І тут пішло-поїхало. Почали круги вимальовувати в повітрі. Спершу руками, а потім прив’язавши „світлячки” до шнурів по пару штук, створювали різні фігури, від простіших до складніших, наскільки фантазії і сили вистачало. Так заганялися довго, поки аж не почали боліти руки і не захотілося спати. Мабуть збоку це виглядало кумедно і по-дитячому, але однозначно весело. Прикольно було, коли почали зображати всяких двозубих і одноглазих за допомогою цих „світлячків”. Шкода фотки не получилися. Цікаво було б на себе збоку глянути в той момент. Вар’яти :) А от намети правда не дуже вдало поставили. На прогоні. Тому вночі здійнявся вітер і намет „шарпало” в різні сторони і заснули не одразу. 

  Нічні "загони".  Єдиний кадрТелепузики

Привет лунатикамРанок на ПопІ. На задньому плані Говерла

Зранку відкрилися ті ж самі краєвиди в іншій своїй красі. Сонце недавно зійшло, гори димлять і насичене голубе небо. Супер! Але тре' йти далі. Тож поснідавши і попрощавшись з нашими новими друзями, рушили далі по хребту в сторону Говерли, попередньо домовившись про зустріч у Франику після походу. Було 10:12. А на стежці, як на трасі: одні – вперед, другі – назад, ми обганяємо, нас обганяють. Ну і звісно поляки. А як без них.

Привал. Атака "клонів

На Дземброні перекусили і дальше в путь. Мали з собою 3 л води. Сонце смалило не погано і вода йшла як в шутер. І так по-легкій ми рухалися в сторону Говерли. По дорозі то нас переганяючи, то ми їх, рухалася група туристів, чоловік зо шість. Спереду дівчина задавала темп. Увагу привернув замикаючий турист, в якого поверх черевиків чи берців виступали шерстяні носки. І тут згадав про те, що десь читав як бувалі туристи радять вдівати грубі шерстяні носки не тільки зимою, а й літом, ще й на босу ногу, щоб не натерти мозолів.Ой мозолі-мозолі! Та про це потім. Викликав повагу іхній темп, хоч дещо повільніший, та дуже рівномірний. Обійшли траверсом Менчул, Бребенесккул. Хтось з групи туристів, що йшла перед нами, зустрів знайомого із зустрічної групи, які йшли хребтом від Говерли. Зупинилися, почали говорити. То ж ми їх обігнали і пішли далі. 

Крізь пальціЗахід CонцяПочуття

Творчі люди в процесіНа гори опускається ніч

По дорозі побачили хрест із зачепленою бейсболкою. Можливо тут загинув якийсь турист від блискавки. Не знаю. Але поки ми добиралися до с.Дземброня, старший чоловік в автобусі розповідав, що цього літа наозерах Несамовите та Бребенескул вже загинули люди і дуже ревно нас застерігав, якщо побачимо що починається негода аби не йшли в гори і перечекали десь внизу. І він правий.

Біля оз.Бребенескул зустрічаємо чотирьох туристів: дві дуже схожі одна на одну дівчини (мабуть сестри-близнюки) і двох чоловіків. Привіталися. Перепитуємо чи то дійсно оз. Бребенескул. На що отримали ствердну відповідь. Порадили до озера нам не спускатися, так як потім звідки важкий підйом буде і втратимо досить часу і сил. Ми погодилися, хоч і хотіли туди спуститися, і, попрощавшись,рушили далі. Було 14:40. Один з туристів спитав яка вага наших наплічників і, взнавши що приблизно 15-16 кг (мій десь так важив, в Ігора менше) посміхнувся: мовляв, то шо вага. От 30-40 – то солідно, а наша вага – то так, попса. Але це ж 25% моєї ваги. Та й в наплічниках у нас все необхідне спорядження на цей похід і ще їди з запасом. Навіщо себе обтяжувати. Взагалі думаю якби полегший наплічник зробити і купити собі ще легший спальник (0,375 гр. 0?С. Правда цін-а-а!).

Вид на Гутин-Томнатник з місця між ст. 25/5 і 28 просто супер! Тому у хід іде 1 з 3 останніх кадрів на плівці. Правда об’єктив в „Зеніта” вузько кутовий і туди не влазить все те, що бачиш очима. А кадриків мало. Ще й попередні туристи сказали, що під Ребрами лежить сніг. О-о-о, щоб таке та й не зазнимкувати! Тому панораму не робимо. А жаль. Красиво би було.

І ось ми коло стовпчика-вказівника: г. Говерла 8,6 км (3г40хв), г. Піп-Іван 10,4 км (4г). Перед нами вигляд на Шпиці (правильна назва – дійсно на шпиці подібне), дзеркала озер внизу і ледь помітній клапоть снігу, який схожий здалеку на невелику кам’яну плиту, світлішу за інші камені. Підійшовши ближчеі переступаючи залишки підступного, не помітного в траві колючого дроту та невеликі яри, схожі на окопи (може це і були колись окопи), спускаємося вниз по недуже стійкому камінні та осипах. Тому спуск як в альпіністів: мінімум три точки опори. Бо якщо зірватися вниз... мінімум поламаєшся. Акуратно ставлю „Зеніт” на найближчому камені, таймер вкл. і бігом, але обережно, до снігу, який аж посірів місцями. На дворі друга половина серпня, а ми на снігу. Люкс! Так само обережно і не кваплячись ліземо догори.

Вид на Гутин-ТомнатникКоло стовпця Останній сніг

Дальше, замість того, щоб звернути увагу на траверс на карті, йдемо прямо вгору по хребту до ст.№30. Йов! Краєвиди тут модняцкі.На спуску вже бачимо, що група, яку ми залишили під Бребенескулом нас обігнала, обійшовши траверсом Ребра. Ми озадачені: як нас обігали ще й з такою перевагою, коли ми були впереді? Та глянувши уважно на карту, побачили траверс.

Але нашій увазі відкривається ще більш неймовірна картина, варта передачі „Сам собі режисер”: внизу траверсом, а далі по стежці йде, ні навіть не те, що швидко йде, а біжить, летить турист з рюкзаком, швидко перестрибуючи з ноги на ногу широкими кроками, як гірський кьозел (не в обіду сказано), залишаючи нас далеку позаду. Може де спішить. І це з рюкзаком. От такі моцні в нас хлопаки горами лазять. Доходимо до Несамовитого. На горі вирішуємо перепочити і перекусити. В хід іде хліб з паштетом і арахіс. Справжній кайф настає, коли знімаємо взуття. Але на ногах серйозні потертості. До озера не спускаємося. Дається втома взнаки і хочемо ще до заходу сонця встигнути під г.Данціж на озера. Відчуваю, що сонячних ванн вже забагато (починає пекти шкіра) та, нажаль, все на короткий рукав. (А вдома ще думав чи брати білу тонку сорочку на довгий рукав, щоб прикрити шкіру від сонця).

Ось так в походах і набираєшся мудрості з часом, коли добре намучишся: щоб і взяти небагато, і щоб все необхідне було і нічого зайвого.

Внизу коло озера туристи розбивають бивак. Деякі з диким криком залітають у воду. Правда не надовго. В гірській воді довго не просидиш.

Взуваємося і далі на Туркул. Точніше вірішуємо її траверсувати в пн.-зх. папрямку, а далі заночувати біля озер на поляні, так щоб і покупатися мож було. Вже досить замучені, виходимо коло ст. №33/5 з мозолями на ногах і спускаємося вниз до озер. Хочемо вздовж потічків вийти до озер на поляні. Спускаємося вниз і виходимо до невеличкої калабані з талою водою, а далі – один непролазний жереп. І тут усвідомлюю, що зробив велику помилку. (Але, дурню, подивись на карту! Там так і намальовано: жереп!!! Нє, на озера захотілося). Починаємо ходити туди-сюди, шукати хід, бо зверху виглядало ніби можна пройти. Бачимо, що туристи йдуть один за одним по хребту, а ми внизу між жерепом шастаєм, тим більше, що там досить круті схили (може з тих, що йшли хребтом бачили двох вар’ятів унизу).

Втомившись, повертаємося до того місця, де була калабанька. Пробую пролізти через жереп, щоб хоч трохи глянути, що там далі. Але марно. В результаті Ігор залишається з наплічниками, а я йду на розвідку місцевості. Піднявшись на південь вгору і трохи потім на захід, вилажу на великий камінь, щоб оглянути місцевість. Згори чітко видно поляну і озера. Але між ними непролазний жереп. Повернувшись назад, ще оглядаю місцевість: видно, що на південному заході ще є поляна, до якої підходить лісова дорога і по карті ця дорога йде через нашу поляну з озерами, далі проходить ще через більшу поляну і виходить попри невеличке озеро між Говерлою і Брескулом. Думаю траверсувати схилом на південь, що поріс купами афин, а потім спуститися більш вже трав’яним схилом вниз до поляни.

Повертаюся до Ігора з рюкзаками і розказую всі свої соображенія. Беремо наплічники і йдем до того місця, де я робив обсервацію місцевості. Ігор, глянувши куди і як ми маємо спускатися, висловив ідею залишитися біля озерця-калабані (тим більше, що там були ще поскладені кілька патиків для вогню), аніж спускатися по такому схилу. Але я наполіг на своєму всупереч здоровому глузду. Почали потрохи спускатися і перебиратися через здоровенні каменюки-валуни, проходячи крізь хащі кущів з афин, які були аж по пояс, тому по ходу нога попадала в ями між каміння. А на плечах рюкзаки, які ускладнювали і без того важкість утримання рівноваги. В Ігора почалася „гра в 21”. Ще б ні – зірватися вниз було елементарно :(. Нарешті вибралися із зарослей жерепу і афин. Але то пів біди. Тре’ було ще спуститися по дуже крутому схилі вкритому травою (крутизна десь 45). Притискаємося як можна щільніше до землі і так спускаємося вниз. Та через високу траву все одно пару раз зривалися: то через ями невеликі, яких не видно, то просто послизнувшись. І це при тому, що трава була суха.

„З горем пополам” спустилися нарешті вниз. Потічок, зліва, потічок справа, стовбури сухого жерепу розкидані по полоняні. Підбираємо їх по дорозі. Знайшли більш-менш горизонтальну площадку для намету, поскидали наплічники і пішли вниз на розвідку, набравши ще води з потічків (вода правда була з присмаком). На щастя знайшли ще кращу поляну: рівна, майже горизонтальна, можна і хвутбола пограти, є огороджене місце для багаття, стоянка з усіх сторін зажищена жерепом і деревами від вітру, внизу дорога і десь поблизу збоку шумить вода. Тому, повернулися за наплічниками. Позносили все наше багатство на місце, розклали багаття, щоб розгорілося (єдне шо тут добре – дров вагон), а заодно і набрати води. Вода виявилася набагато кращою, ніж та що нам трапилася на початку. Повернулися на місце і почали розкладатися, поставившитим часом казанок з водою на вогонь. Перед нами тут вже стояли з наметом, причому місце було вибрано досить вдало, то ж і ми також поставили свій на це місце, трохи його змістивши. Гарячий суп-харчо з тушонкою з добавкою „Мівіни” після таких екстремальних спусків під зоряним небом густо всипаного небесними світилами, з чітко вираженим Чумацьким шляхом і сузір’ям Ведмедиці у супроводі пісні Гайтани і С.К.А.Й., що долинала з нашого маленького, але крикучого FM-приймача, був за щастя, що розходився теплом по периферії нашого тіла, наповнюючи наші мізкидушевним спокоєм за щасливий спуск. Поїли, поскладалися і вляглися спати.

СпецефектиМедитаціяВодні процедури

Зранку повставали і хотіли були вже готовити їсти, але тут почулися дзенькіт дзвінків і голоси пастухів. Пішли розпитати шо й куди. Привіталися. То був чоловік років 65-70 на вигляд. На мої питання, що озера дійсно далі по стежці відповів ствердно, і що він якраз туди жене худобу, а далі стежкою можна вийти аж до Говерли. Запропонувавши ще нам 1,5 л „баклашку” молока, взамін на пів банки тушонки і дві „пальчикові батарейки”, попрощався і ми розійшлися. (Але, розпитай ного, що, де, куди, як йти. Він то місцевий, знає куди йти і без карти). На сніданок в нас вже був „Геркулес” із жареним арахісом. Причому, це все діло вийшло таке ситне, що останні ложки каші ми вже їли через бажання. Зібравши манатки, йдемо. Все по карті співпадає: азимут, орієнтир у вигляді літньої хатини, межа жереп-ліс... а мозолі то про своє нагадують. Думаю: „Шас покупаємося, помиємося і дамо лад своїм мозолям”. І ось воно! Озеро! @#я! Правда не таке на яке очікували. Вода стояча, світлого брудно-зеленого кольору із специфічним запахом стоячої водойми. Бажання скупатися зразу пропало. Давати раду мозолям після такої води вирішили біля чистішої води. Другого озера, яке бачили згори не спостерігали. Йдем далі стежкою, на якій було видно сліди худоби. Дойшли до потічка. Тут вже і вирішили провести операцію „Ы”: пробити мозолі. На рахунок пробивання мозолів зустрічав суперечливі думки в літературі: медики не радять цього робити, а вояки – навпаки. Але це все залежить від умов в яких перебуває людина. Йти вже нормально не можливо. Тому достаю булавку, Ігор „зеленку”, бінт, вату... і вперед за орденами. Обробили „зеленкою” місце мозолів і навколо, продизенфікували булавку і пальці рук. Чпок... і з мозоля засочилася рідина :(. Наклали бінт із зеленкою і забинтували. Головне щоб це все робилося чистими руками і все було продизинфіковано, а в сам мозоль під шкіру не потрапило повітря. В першому випадку чревато занесенням інфекції, в другому – буде сильно пекти і результату з пробивання майже ніякого. Перед тим ще покупалися, якщо так можна сказати. Картина така: сидять два гуманоїди в ніжнєм бельє, руки-ноги в „зеленці”, ходять вздовж струмка і перебинтовують мозолі. Шкода плівки вже нема. Якби збоку хтось побачив...  

Наша цільКукаІ ще привал. Відпочиваємо

Одіваємося. Йти вже легше стало набагато. Йдем дальше стежкою вздовж межі: ліс - праворуч, жереп - ліворуч. Проходимо один потічок, другий і виходимо на поляну. І все. Пішитє пісьма! Стежки дальше нема. Починаю пошуки втраченt: йду вниз за слідами худоби, але й ті потім губляться десь у заростях малинників і жерепу. Тоді вирішив повернутися назад і пошукати трохи вище стежки. Але теж безрезультатно, хоч було сильне відчуття, що вона десь поруч. Блукання крутими схилами почали втомлювати і ми вирішили повернути назад до місця ночівлі, а потім вирішити, що робити дальше. По дорозі на кожному потічку ставали пити, так як сонце палило не на жарт. Ще й вітер. Ну от і дежавю. Сідаємо відпочити і розмірковуємо що краще: пертися вгору і все ж таки вилізти на г.Говерлу, чи спускатися вниз до с.Говерли? Ігор вже був готовий дертися крутими схилами, але згадавши вчорашній спуск, вирішили не ризикувати своїм здоров’ям і не розтрачувати сили і йти вниз на пд.-зх. через Говерлу на Луги, а дальше за обставинами. Хоч „жаба душила” за те що були під Говерлою, а на неї так і не вілізли.

Підіймаємося стежкою, що веде в ліс, догори, звідки відкривається прекрасний краєвид на Петрос і Говерлу. Виходимо стежкою на початок полонини. Зліва новозбудований вкритий настил для туристів і неподалік „віходок”. Дальше, ще лівіше, йде маркована жовто-біла стежка №14. судячи куди вона повертає і дивлячись по карті – це на оз.Несамовите. Ще кілька хвилин і ми коло стаї. Зраділи, бо думали що розпитаємо про дорогу. Але нікого з людей не було. Спустившись нижче, бачимо, що до стаї веде добре втарована під’їзна лісова дорога. Судячи з відбитків протектора коліс, вантажівка (мабуть ГАЗ-66) тут часто заїзжає, можливо і сьогодні зранку була. Йдемо вниз крутою лісовою дорогою, яка місцями виписує неймовірні серпантини, і жуємо арахіс. Ноги починають „пружинити” від перенавантаження, так як постійно напружені на спуску. Вже би і вийти мали, і шум ріки чути, а дорозі немає кінця і краю. Шум річки чути десь внизу по курсу. Значить недалеко і вихід на головну дорогу. Але це „недалеко” щось дуже довго тянеться.

І ось виходимо на добре в’їжджену широку ґрунтову дорогу. Дальше по дорозі вниз лавка коло струмка з водою і вказівник на г. Говерлу. До початку села ~2 км. Відпочиваємо. Хочеться просто виспатись після цих блукань і крутого спуску. Але треба йти. Дальше по дорозі з правої сторони проходимо попри КПП у заповідник і зустрічаємо власне вже самого лісника. Розпитуємо що, де, куди. Лісник розказав, що до Говерли їде автобус на Рахів, але завтра зранку, тож можемо дальше по курсу на поляні коло річки переночувати, а зранку вже на Рахів. Йдем. І справді коло річки невелика галявина, дрова поруч і сміття „культурних” туристів. Аж злість бере! Відпочиваємо. Зупиняємо проїжджаючі мимо машини – розпитуємо, уточнюємо як краще добратися. І не даремно. Під час однієї з таких розмов взнамо, що поїзд з Рахова до Франківська о 1 год. ночі, а до Рахова можна з Богдана попуткою добратися. Тож було вирішено не ночувати, а добиратися до Рахова. Навіть якщо небуде попутки, то до 1 год ночі пішки точно доберемся. Було десь коло 17-18 год. Тож мали 7-8 год і ~20 км шляху по асфальтованій дорозі. Мали би вкластися. Розрахунок був такий, що швидкість буде ~ 4 км/год. Чимчикуємо, зупиняючи одночасно весь транспорт, що проїжджаємо попри нас. Знаєте, не сподівався, що кожен буде зупинятися, але з того всього кагалу машин, що проїхали попри нас зупинилось тільки дві, і то ми не сіли: в одній не було куди, а інша їхала тільки до Говерли, до якої було 0,5 км. От-так і йдем роздумуючи про нашого брата-українця, який завжди „готовий” прийти на допомогу. Аж тут на горизонті бачу ГАЗ-66 з людьми на борту. Контингент – молодьо-ж-ж-ж. Зупиняємо. Не встиг ще до кінця запитати чи підкинуть нас, як почув пропозицію:
– Давайте рюкзаки. 
Ну а ми шо? Ми - тільки за. Позалазили, привіталися з усіма. То були 4 хлопці і 1 дівчина. Як пізніше виявилося – всі з Делятина. Вони погодилися нас підвезти до Богдана, так як їхали саме туди, а потім пересідали на легкові і в Делятин. Свобідних місць в „легковушках” не було. Але й то добре, адже ми скорочували половину шляху, а з Богдана можна вже взяти попутку до Рахова. Ну от, ми на борту нашого „крейсера” розрізаємо повітряні хвилі зі швидкістю > 60 км/год. Ще ’м на такій швидкості у відкритому варіанті не їздив. Вєтєр в харю, а я шпарю! Лице як лобове скло автомобіля вловлює все, що пролітає в повітрі, тому щохвилини на обличчя прилипає черговий комар, а на  зубах скрипить пісок. Але прикольно. Зо бортом пропливає мальовниче село з його мешканцями, а прямо по курсу не менш мальовничі гори. По дорозі звертаємо ліворуч до мінерального джерела – набрати води „з газ-булькою”. Хлопці розказали що взяли машину на прокат, щоб виїхати до перемички між Петросом і Говерлою, а потім зробили сходження на Говерлу. Обійшлося то їм в 100 чи 120 грн.

Ну ось і Богдан. „Згрузили” нас. Ми гарно подякували, і, побажавши щасливої дороги, почимчикували в центр села. По дорозі запитуємо людей, чи реально добратися зараз до Рахова. Кажуть, що так. Тільки бери й машини зупиняй. Хтось та й підвезе. Одна, друга, п’ята. Не зупиняються. Їде іномарка. Вроді „беха” була. Зупинилася. В салоні двоє. Розказую, мов, так і так, до Рахова потрібно. „Тєло” з яким я розмовляю, ледве соображає, що я хочу, а очі такі „добрі-добрі”, в яких так і написано: „Чувак, а не пішов би ти…”. М-д-а-а-а... Мабуть вчора шмурдяк був добрий і його було ба-а-агато. Я так зрозумів їм не туди і нас вони не підвезуть. І от їде “Нива”. Повтор: так і так – до Рахова. 
     – 10 грн.
Ми перегляулися і я кивнув водію, мов добре. Чи він не зрозумів, чи що, але водій сідає в машину і заводить її, збираючись від’їжджати. Я спохватився:
      – Е-е-е! Ми згодні! 

Позакидали в багажник рюкзаки. Їдем. По дорозі розговорилися. Туда-сюда, про життя, про політику. Про наших політиків можна багато говорити. І так у розмовах про нелегке життя закарпатців, хто, що, де збудував, де вкрав; як дорогу зробили за один день і ніч, а президент, блін, так і не проїхав по ній; про наших розумних чиновників і т.д., ми доїхали до Рахова. Повилазили, розплатилися, попрощалися і кожен своєю дорогою: ми на вокзал, а він в очікуванні клієнтів, так як підвозив людей. Йдем мостом через Тису, а пейзаж на заході – аф-ф-ігеть: річка, гори і сідає сонце. А плівки нема. Зразу ж кидаюся в перший магазин: 
     – Плівка є?
     – Нема. 
В другий – те ж саме. В третій – нема. Аж жаба дусить. Вирішуємо спочатку взнати, що і коли їде. На автостанції всі автобуси на І.Ф. їдуть... завтра. Йдем на вокзал. Поїзд вночі в 1:00. Дорбе. А часу ще ого-го. Поскидали наплічники і думаємо перекусити. З того що не треба варити залишилася ще банка тушонки, але ж саму тушонку їсти не будемо. Тому повертаємося до магазинів, що позаду вокзалів, докупити продуктів. Скупившись, я залишив Ігора з продуктами, а сам пішов в центр на пошуки плівки. Один магазин, другий, ларки – ніде нема, хоч трісни. Повертаюся нізчим. Помічаю невеличний магазинчик, якраз навпроти того магазину, де ми купляли продукти. Йду туди. Бачу що починає збиратися, але всеодно питаю за плівку: 
     – Плівка є?
     – Вроді є. Зачекайте, я подивлюся.  
І... приносить плівку. Ото підфортило. І де? Під самим носом. А я пів Рахова обходив :). Бігом плівку у фотоапарат, рюкзаки на плечі і вйо на міст. Правда сонце вже сіло, але всеодно робимо. Зупиняємо дівчат, що проходять через міст: просимо сфотографувати. Ті якось знітилися, зашарілися, але все ж таки дорогоцінний кадр зробили. Довольні повертаємося на вокзал і, скинувши рюкзаки, готуємо свою трапезу: тушонка з хлібом і салат з огірків та помідорів під майонезом. Розкинувшись на кріслах, наминаємо нашу потраву, з приймача долинає пісенька „Земля в илюминаторе. Так що ми почуваємо себе повними карпатськими космонавтами в стані невагомості. Вже сутінки. На вокзалі включили освітлення. Попри нас починає швендяє туди-сюди хлопчина років 10, позираючи на наш приймач і ніж. 
     -Дядя, а то таке радійо з фонаріком?
     - Угу, – киваю.
Дивлюся починає на ніж коситися - я його й сховав. Ще щось розпитує, ми – в нього. Чую, що вже починає байки гнути. Помітивши на руці годинника, питаємо: 
     - Котра година?
Він з усією поважністю витягнувши руку і зробивши нею „круг почёта», глянув на свій годинник, а потім на вокзальний і з гордістю промовив: 
     - Пів десєта!
Ми не втрималися від сміху. Чекаємо на поїзд. 

Приїхав він десь коло 12:30. розпитуємо у провідника коли відправляться.

     – В першій годині, - відповідає. 
     Ми без задніх думок чекаємо 1:00. підходимо сідати. 
     – Ваші білети! 
     – ??!! Так …и…А шо оплатити в поїзді не можна? 
     (Це я по аналогії думав, що так само, яке сідаєш у „Львів-Рахів» до Ворохти: до тебе підходить провідник, ти йому – „капусту», а він тобі – білет (можна деколи зекономити). А тут тобі на).
     – Нє! Треба білети.

В нас різка зміна настрою, бо до відправлення поїзду 5…10 хв. Бігом до каси. А там ще черга! Підходимо до віконця: 
     – Нам 2 до Франківська. 
     – Паспорти.   
     – ??!! (Завжди їздили і паспортів не вимагали. Але паспорти в нас були (ми ж до Шибеного збиралися).

Даємо паспорти. 
     – Вам який вагон давати? 
     – В смислі?
     – Загальний, плацкартний? 
     – А яка різниця? - граю вар'ята. 
     – Ну той – загальний, а той – плацкартний. 
     – Понятно. Дешевший.

Різниця майже ніяка: плацкартний – вона тобі „забиває» місце, загальний – ти собі сам (якщо буде). А решта – все те саме. Ну крім ціни звичайно. Зайшли у вагон, зайняли койка-мєсто, зняли рюкзаки. Тільки прилягнув і заснув – хтось будить: 
     – Хлопці вставайте.
     – ??!! (якої мари!).
     – Вже Франківськ!
     – !!!!!!! Як Франківськ?!!!

Я зриваюся – до вікна. Точно – Франківськ. Ввесь вагон пустий, тільки ми спимо міцним сном. Такого ще зі мною ще не було (бродіння між жерепом і крутий спуск з мозолями таки вимучили нас). Бужу братиска. Після слів, що „то вже нині” (в смислі уже Франик) і ми на вокзалі стоїмо, в нього тоже „ізмєна”. Швидко рюкзаки на плечі і з вагона.

І ось воно. МІСТО. Задушливе, асфальтоване, швидке. Шмиг-шмиг, туди-сюди, туди-сюди. Таксісти, студєнти, бабульки з торбами шістдесєт семого розміру. А ти після гір, ти ще на тормозі, ще не переключився. Тролейбус, копійки, ліфт, ДУШ.

Розбираємо шмотки. Ігор через пару годин їде в Чернівці. Проводжаю його.
На другий день зустрічаю нових київських друзів. В них ще година до поїзда. То ж йдемо ще перекусити і по келиху пива. Обмін фотографіями, телефонами; паролі, явки.

І ось прощальна мить. Фото на згадку. Рукопожатіє, обійми, поцілунки. На серці сум і радість одночасно. Мало. З нетерпінням чекатиму ще таких походів з вами. Взагалі похід вдався!!!

Ех! Мало.

Панорама на захід з вечірього "слона"

Помилки
1.Обпеклися на сонці.
2.Мозолі коло Несамовитого.
3.Ночовка могла бути коло Несамовитого.
4.Втрата пильності – зайшли в жереп.
5.Дрова з водою – можна було переночувати коло жерепу.
6.Спуск крутий – невиправданий ризик.
7.Треба було йти з місцевим пастухом.
8.Бажано мати пальник.

Мар'ян Качан 2006
Фото: Мар'ян Качан, Стас

 Матеріал підготував (написав): М К


 
Коментарі

Коментування доступне тільки зареєстрованим користувачам.

Якщо Ви зареєстровані на сайті - введіть свій логін і пароль у формі аутентифікації нагорі сторінки (якщо Ви логуєтеся з чужого комп"ютера - приберіть галочку "пам'ятати мене" і тоді, навіть якщо забудете прикінці роботи натиснути кнопку "Вийти", Ваша автентифікація на цьому комп'ютері знищиться як тільки Ви закриєте вікна броузера з відкритими сторінками karpaty.com.ua).

Якщо не зареєстровані - зареєструйтеся.
Коментарі до цієї статті
наві повідомив(-ла) 12.03.2015 23:41
молодці
gama4444 повідомив(-ла) 06.10.2010 22:19
Witajcie,
Tak jak kozaki i kozaczki 15.05.2010 roku jestem z innymi na tej samej drodze na Popa Iwana przez Smotrzec - Uchaty.
Na Iwanie wieje ale jasno i bez deszczu.
Niesamowite ma 80 lat a mury jak dawniej tylko stropy do remontu.
Widok zapiera dech Obserwatorium w tym miejscu , to jak Piramidy na pustyni.
Trud zdolnych i uczciwych nie jest zapomniany przez nas wszystkich dobrych znajomych tamtych wielkich ludzi.
Z Popa Iwana tylko 15.6km w linii prostej na Howerle, po drodze Dzembronia, Gutyn Tomnatyk inne co za widok, serce wyrywa do przodu.
Z powrotem przez Dzembronie do Bystrzycy przez fioletowe krokusy i biel plam po zimie.
Na dole bez deszczu, nad potokiem odpoczynek i niezapomniane wspomnienia z trasy.
Przyszły rok maj 2011 Howerla napewno nas przyjmie jak ukochana matka, bo tylko taka jest jak my dla niej.
Pozdrawiam serdecznie wszystkich zakochanych w naszych wielkich Karpatach i do zobaczenia na szlakach.
Marek
isabelj повідомив(-ла) 26.03.2010 09:06
"А пройтися Чорногорою планувалося давно. І ось воно! Відбулося! Зібравши побільше інформації, вивчаючи можливі підходи і порадившись з товариством karpaty.com.ua було вирішено іти від Піп-Івана до Говерли"...
Рада за щасливих туристів.
Влодко Меденицький повідомив(-ла) 18.05.2009 19:01
Дбайте про свою безпеку!
Запишіть телефони рятувальних служб!
03434) 222-01, 01 викликавши керівників пошуково-рятувальної команди Яремче, або зв"язатись з ними по мобільному телефону:
Лихацького Василя Григоровича +38067 8372819
Тригуб'яка Тараса Петровича +38097 4058069.
По Ворохті:
Савчук Василь Михайлович +38096 4610 440
Лазорович Петро +38097 26 62204

Через них ви можете дізнатись про рятувальні команди інших населених пунктів області ( Ясиня, Ів.- Франківськ, Рахів, інші).

Влодко Меденицький повідомив(-ла) 18.05.2009 19:00
Не знаю, хто у Вас фотограф, але справу свою знає.... Фотки - то АТАС!
Mario повідомив(-ла) 23.04.2009 13:11
to kristya
Поїхали
kristya повідомив(-ла) 14.04.2009 16:45
Розповідь супер! Аж самій закортіло рванути!!
Mario повідомив(-ла) 01.04.2009 13:55
В мене з наявної фотоапаратури тільки "Зеніт" і був. С770 - це фотоапарат Стаса.
turystyk повідомив(-ла) 24.02.2009 13:40
Mario/ Відносно грамотності! Це лише нашарування вашої вкрай завантаженої свідомості!
Чим простіше написано,тим краще.
Цей базар кожен зрозумів,навіщо лякати цінних дописувачів :)
turystyk повідомив(-ла) 24.02.2009 13:35
Бачу ти докинув нові фотки!Це вражає!
Моє питання виглядало так-навіщо ти брав важкий Зеніт,а не цифрову мильничку?
Mario повідомив(-ла) 13.02.2009 11:27
to Майстер:
За те що цінити фото - спасибі.
А чому "безграмотно вкрай"? :)
Розповідь свідомо написана так, як написана, без збереження правопису, так як люди реально говорять, хоч і не правильно.
Якщо Ви звісно це мали на уввазі.

to turystyk
"Лише не догнав навіщо фотоплівка?"
Так я ж Зенітом і фоткав. Плівка то закінчилася, а захід сонця на фоні гір між двох берегів річки був безподобний. Тому, поки бігав-шукав плівку, композиція "втікла" і безподобної фотки нема.
turystyk повідомив(-ла) 10.02.2009 20:38
Нарис просто чудовий!Читав як книги Хеєрдала!Лише не догнав навіщо фотоплівка?Я років десять тому з кілограмовим Зенітом ліз на Боржаву.
Дякую за розповідь!
Майстер повідомив(-ла) 06.02.2009 22:37
Пишете ви безграмотно вкрай, але фотографуєте, як на мій смак, просто чудово.
Mario повідомив(-ла) 28.01.2009 08:53
Дівчата не просто файні, а дуже файні!
А стосовно помилок - ну то на них же вчаться :). Причому свої помилки дієвіші. То зараз я більше знаю.
Ми дійсно йшли через Вухатий.
Молочний оолонг?? В нас був чорний з імбирем.
yAnTar_yAnTar повідомив(-ла) 25.01.2009 22:17
Гарний у вас похід, але ви пишете, що йшли через Смотрич, а на фотках у вас Вухатий Камінь (здається мені, що ви помилились).

З.І. А оолонг - то такий китайський чай, (пив я один раз молочний оолонг - не сподобався він мені).
Ed.ua повідомив(-ла) 24.01.2009 16:40
Ну і молодці що Happy end, вже ж таки класика жанру! Дівчата файні! Погода класна.
Велика помилка-не покупалися на одному з озер. На Несамовитому зняло би втому і "шарики за ролики" б не заходили.:)
Alex повідомив(-ла) 11.01.2009 23:25
Так, і на Чорногорі досі є ще де поблукати...
Пригадую, як одного ранку до стаї на Чуфровій на дим від нашого вогнища спустилася ледве жива київська комерційна група, яку їхній гід (!) примудрився завести в жерепи на Степанці, де вони і ночували без води. Місцезнаходження своє вони навіть приблизно не уявляли. Хоча поряд там йшла маркована стежка.


Вхід

На превеликий жаль, система Вас не упізнала :-(

   логін
   пароль

пам'ятати мене

Пошук

Останні новини
Вебкамера
Верховина
Поновлення
09/06/2012
РЕПОРТАЖІ / Повчальна історія з громом та блискавицями про сірники
04/04/2011
МАТЕРІАЛИ / JNX для чайника
31/03/2010
РЕПОРТАЖІ / Біла смерть на Красній стіні
03/07/2009
РЕПОРТАЖІ / На зустріч з Гуком
03/12/2008
МАТЕРІАЛИ / Чорна Гора чи Піп Іван? Додаток до першої частини
05/11/2008
РЕПОРТАЖІ / Про козаків і козачок...
29/07/2008
РЕПОРТАЖІ / Стихія в Карпатах
05/02/2008
МАТЕРІАЛИ / Бубниські скелі
30/01/2008
МАТЕРІАЛИ / Як народжуються легенди або один день в горах
27/11/2007
СПОРЯДЖЕННЯ / Робота з компасом в поході. Технічні вправи


 
 ::: головна сторінка ::: про сайт ::: форуми ::: клуб сайту ::: новини ::: мапа сайту ::: статистика ::: зв'язок ::: відпочинок :::