стрибнути на головну сторінку  
 ::: головна сторінка ::: форуми ::: мапа сайту ::: статистика ::: відпочинок :::
Українські Карпати
РЕГІОН 
ТОПОГРАФІЯ 
ГІДРОГРАФІЯ 
КЛІМАТ 
ФЛОРА 
ФАУНА 
ОХОРОНА ПРИРОДИ 
ПРО КРАЙ 
Карпати туристські
МАТЕРІАЛИ 
ТРАНСПОРТ 
КАРТИ 
СПОРЯДЖЕННЯ 
МАРШРУТИ 
РЕПОРТАЖІ 
ВИПАДКИ 
ВІДПОЧИНОК 
ПОГОДА 
РІЗНЕ 
Друзі та партнери


   ::: ГОЛОВНА / РЕПОРТАЖІ / Вище неба. :::
Higher Than Sky

Вище неба.

(Скоріше – імейджинси, ніж репортаж).

Аня

Іванка

Сван

Норма

- І куди ви зібралися?
- На Риси...
- Куди-куди? (німа сцена, відвисла щелепа з ляскотом гепається на столик і плавно повертається на місце).
- А що такого: цікаво ж... Риси – вони, знаєш, які: скелясті такі...

Давлюся сочком. Два дівчиська вирішили самостійно поїхати до Польщі. З рюкзаками. На Риси. Кіно і німці, одним словом. Чи то пак: поляки... Ловлю себе на тому, що вже тихесенько прораховую, до кого з моїх польських друзів можна буде звернутись, якщо вони раптом вчасно не повернуться.

- ...обою в Мармароси? - я, здається, прослухав щось важливе.
- Куди?
- Кажу, якщо не вийде нам з Польщею, можна, я поїду з тобою в Мармароси?

Так... Може, хай би вони, таки до тої Польщі все ж таки їхали... Вчора Куми брутальним, просто варварським способом (вольові категоричні рішення жінок) були залишені у Львові. І я вирішив їхати один. І ніби все добре складається. Складалося...

- Давай так: я передзвоню, скажу, як там в мене з роботою... Тоді й подумаємо...

Передзвонюю. Звичайно, з Польщею – не складається. Після фрази „а, можна, ще Іванка з нами поїде?” я вже просто таки відчуваю, як мій Піп накривається мідним тазом... Сван... Десь має бути Сван, а якщо він погодиться – все ще може вигоріти... Сван погоджується після недовгих переговорів. Ну, тепер тільки б погоди: ми їдемо на мармароський Піп! Склалося...

Загрузка машини вночі має свої переваги: не видно невиспаних писків раптово розбуджених людей. Компанія іронізує з лижних палиць, які я беру (як виявилось, це була найнепотрібніша річ цього походу: я їх і волік, і ніс на собі, і штовхав поперед себе. Так, були моменти, коли вони згодились: при підйомі на Зербань, при броді через Білий, але якщо б їх не було – теж нічого страшного б не трапилось). „Двічі в одну річку не ввійдеш...” – єдина касета в машині, за чотири години поїздки до Рахова я назавше розлюбив цю приємну пісеньку і дав собі слово викинути касету відразу по поверненню до Львова (слова я не дотримав, почекаю ще).

На заставі в Діловому ми – раніше за командира (а, може, він парад організовує, нині ж – Перше Мая... Щоправда, на Перше Мая тільки демонстрація була, парад – на Дев’яте). То ж треба: не спати цілу ніч, щоб отак зараз тупо чекати. Але командир з’являється (дуже цікавий і інтелігентний чоловік, фотографію вершини Попа Івана тримає під шклом на столі), швиденько оформляє нам легендарний „Пропуск №... Виданий гр-ну(ці) села ... на право проведення польових робіт у 100-метровій прикордонній смузі (за КСС) в районі...” з печатками-підписами. Мета наших польових робіт (так в пропуску написано) – туризм (я чогось завше думав, що туризм – то не відпочинок і не спорт. Тепер у мене є документальне підтвердження: туризм – це просто польові роботи).

Ми снідаємо на усті Великої Розсічі. Перепаковуємось. Тут виявляється, що в нас зовсім немає горілки. Тільки коньяк (і пиво, залишене в машині). Повз нас проходять двоє під рюкзаками. Не здороваються, не підходять: явно НЕ НАШІ люди (от ви тільки уявіть: йдете ви під рюкзаком, бачите: сидять двоє симпатичних дівчат, хлопець коло них. Що, не підійдете? Ааааа, там ще коло них якийсь ґевал переливає коньяк у пластикові пляшки... Хм... Я б також, мабуть, пройшов повз... Але ж привітатись можна й здалеку...).

Піп з-під ПолонинкиПідйом від устя – ніби й нічого особливого. Він просто такий забембистий, що я починаю себе хвалити, що не повів цією дорогою групу минулорічного червня (правда, як згадую серпантин після автобуса – одразу перестаю хвалити). Але підйом дійсно за-бем-би-стий настільки, що за годину я себе хвалю вже категорично. А як шкода стає себе... Поступово починають траплятись сніжники (давно пора: дуже вже по-дурному я виглядаю з лижними палицями без снігу), які невдовзі стають просто сніговою дорогою. Час від часу Сван, що йде попереду, провалюється по коліна (а то означає, що я, з вагою 1,92 Свани, провалююсь позаду всіх на кожному кроці на всю глибину снігу).
ВечірВиходимо на вирубку. З тим длубанням в снігу, передиханнями, перекурами, чеканнями мене, перекусом (з мрією передріму) і підхлебтуваннями водиці на три кілометри вісімсотметрового по вертикалі підйому пішло нам чотири з половиною години. Отака ціна безсонної нічки. Зате з вирубки ми вперше бачимо Піп. Ще бачимо купу тракторних доріг. Одним словом: є куди блудити (у нас, як виявилось, на чотирьох – 3 (три!) компаси, по усіх канонах шанс заблукати – значно вищий, ніж того чомусь не зробити). Але – завтра: вище уже – сніг, а тут – вода, дрова. Аня і Іванка пробують з мобілки замовити квитки на Київ. Отримують просто таки геніально-ідіотичну відповідь: замовити – можна, квитки – є. Єдина, хм, незручність: забрати їх потрібно сьогодні... Ми п’ємо зелений чай, багато-багато зеленого чаю. Ну, й трішки коньяку до нього. А потім – дружно медитуємо, дивлячись на мармароський захід сонця...

Аня погрожує усіх підняти о п’ятій, щоб ми вийшли о шостій. Сван і я поступово туристично катехізуємо її, демонструючи неабиякі знання безспірних карпатських постулатів (на кшталт „О котрій би не піднявся, а вийдеш в одинадцятій”, „Кружку після чаю миють тільки „чайники”, „Миску після каші мити ніззя”, „Людина може вічно спостерігати за трьома процесами: як тече вода, як горить вогонь і як працює інша людина”). Анничка катехізується не те що неохоче: вона просто НІЯК не катехізується і далі погрожує організацією серйозного вейк-енд-стенд-апу до світання. При цьому миє свою миску. І влаштовує справжню наругу над моєю: миє і її. Вперше за чотири роки, мабуть... Ага: весь час кидає в мене сніжками. Оскільки я, не зважаючи на зовнішні ознаки активності, сплю уже від години четвертої, то десь за п’ять прямих попадань гордий перід моїх чорних (до речі: правонаступників легендарних жовтих камандірскіх) штанів абсолютно мокрий. В купі з задницею, замазаною яскраво коричневою глиною, виглядаю я просто акі „какой мен, какой мужчіна, я етава нє винєсу”...

Вночі, рівно о 2.15 свановий будильник-мобільник видирає мене зі сну. Зі здивуванням помічаю, що сплю з одним ліхтариком на голові, а другий тримаю у руці. Підсвічую котримсь з них годину: точно, вже пів п’ятої, просто я годинник, напевно, не тим боком одягнув... Треба спати, бо якщо декілька крапель коньяку завалили нашу зі Сваном кропітку роботу, до обіцяного Армагеддону-підйому – пів години... Але як заснути, якщо хитре дівчисько, щоб не надто мучитись (очевидно) з моїм підніманням, попідкладало попід крижі ялинове віття туристично-неприроднім способом: м’якеньке – назовні, тверденьке – під те, чим спати...

Полонинка з Зербаня

Комплекс антиспальних заходів (купа чаю ввечері, тверде під спальник, будильник серед ночі, і, найголовніше: препідла досвітня дебільовато-невтомна зозуленька) доводить до того, що я пів шостої вилажу з намету. І що б то робити до одинадцятої?

Ми ліземо догори. Мета: вийти на траверс, ним підійти до сідла між Зербанем і Полонинкою, далі – по хребту. Сван провалюється по самі максимуми (©Шатун), але дуже швиденько таки виходить на траверс. Все: далі блудити немає де. Хоча... В нас же три компаси...

КордонНа сідлі вперше бачимо прикордонні стовпи – наш і румунський (по хребті частіше траплялись чорні таблички з написами: „Румуни, вважайте на себе, атеншин: бордер, границя, кінець цивілізації, за горбом Україна вас не надто чекає”. Дощ. Злива і дощ. З вітром. Нормальний карпатський везер, одним словом. На скалах Зербаня бачимо двох людей, які, поки ми піднялись, невідомо куди безслідно діваються: мабуть, таки – йєті карпатські (Ані, яка на той момент отримала почесне звання „Карпатська Йєть, вона же – Дрєвоточиця”, певно особливо образливо не поручкатись з братами-йєтями). На Зербані вже лиє і виє добряче, правда – недовго. Снігу – повно, бреду вже годину в снігу нижче ватерлінії, ненависні лижні палки постійно застрягають у жерепі.

Піп з Зербаня   Рипа   Зербань

На спуску нариваємось на скали: гидкі, слизькі і мокрі... З початку власне підйому на Піп погода, оцінивши нашу настирність, змилосерджується, піднімаємось при сонечку. Вражає румунський бік Зербаня і схили Рипи: порізані й поквацьовані сніжниками. На загальному чорно-білому тлі гір Піп різко контрастує жовтизною минулорічних трав...

Іде чувак...
Червики – чвак...
Волочить палки:
Кинути жалко...

На вершиніПридуманий віршик крутиться в мізках увесь підйом до Стовпа. „Привіт, старий, - вітаюсь з ним доторком, - як добре, що ми прийшли, а ти – тут, нікуди не пішов і не подівся”. Ми – на вершині. І тут Піп винагороджує нас такими феєричними краєвидами, яких ще до того я з нього ні разу не бачив: туман, проносячись хвилями, відкриває частинами і на недовгий час різні ділянки обрію. Враження таке, ніби ти – на виставі, а спецефектами керує майстер сцени з неконтрольованим почуттям гумору: тридцять раз підніме-опустить завісу, ввімкне-вимкне софіти чи напустить зі сцени туману. Бачимо Чорногору, румунські гори до Торояги і, мабуть, Родну, долину Рушової майже до устя. Знаходжу залишену мною ж листопадову записку. П’ємо символічні п’ять крапель за верх, бутербродим. Тікаємо на Лисичу.

"Зуби дракона"    Феркеу і Міхайлекул    Чорногорський Піп і пасмо Неніски

Мармароські гіганти: Феркеу, Міхайлекул та ПіпПісля сніжників Зербаня наша Йєтька намагається обходити навіть найменші сніжнички. Зате ми з Іванкою демонструємо фрірайд, на п’ятих точках спускаючись з передвершини до верхнього траверсу, лишаючи солідні рівчаки на, поки що, солідних піпіванових сніжниках. Цей вид насніжної творчості називаємо попографією (від Поп – вульгаризоване „Піп”, назва вершини, графо- - вульгаризоване „ґрафка”, така маленька, як ми на цій горі, защіпалка. А, може, й не від цих слів). І – потрапляємо у справжню весну: ціла полонина фіолетового кольору (чи то – шафрани, чи – крокуси), є поляни й білого кольору: підсніжників – море, власники квіткових теплиць пожерли б собі губи.
ШафраниПідсніжники На Лисичій – ніби нікого. Відкриваємо хатку способом „навалісь і дьоргай”. Там – просто показове свинство. Перше враження настільки паршиве, що навіть беручкість у прибиранні хижі Іванкою не може пересилити Аніного небажання ночувати в гім...назії. Намет ставимо між шафранів. Ввечері – зимно. Аня пробує настрашити холод голими ногами. Страшить нас і ми, настрашені, страшимо її різними болячками. Коли ставили намет – ніби схильчик був невеликий, але цілісіньку ніч пробували повикочуватись „в сад”.

Піп з північного сходуЗранку я зрозумів, що та препідла зозулька таки на нас, очевидно, полює, хижачка-маньячка, певно. А інакше навіщо було їй мене будити... Пів шостої ранку...

Пошептавшись ввечері зі Сваном, ми оголошуємо про останню спробу заблукати: шукаємо стежку, берлебаським траверсом не йдемо (три компаси, три компаси, три ком...) На диво – стежку знаходимо відразу і за дві години вже за автобусом виходимо на дорогу. Від хатинки на Лисичій до цієї стежки треба сходити так: перетинається потічок відразу нижче хатки, треба йти вниз до полянки нижче Лисичої. Там та стежка – як польова дорога, відразу входить в ліс. На деревах часто зустрічаються зарубки, вирізані написи „Проводок” (я чогось вирішив, що то прикордонники так ту стежку називають, але то, напевно, - не так), дати десь сімдесятих років. Для спуску ця стежка – ідеальна, ніде не губиться і сходить до злиття двох витоків потоку Білого. Далі треба перейти на правий по ходу руху схил, де стежка продовжується, і, після декількох прижимчиків, навпростець вийти на дорогу.

Після розваленого мосту і аж до броду на Білому доблесні лісогуби (в цьому місці помилки немає, читати й розуміти слід власне й виключно так: лі-со-гу-би) влаштували показове бардачне лісовалище, після і по якому потік змив дорогу (трішечки нижче цих завалів, восени, якісь лісники (жартівники, мабуть) пробували мені щось казати про заповідність цих територій). Брід ми застали з досить сильною течією: води - багатенько. Настільки багатенько, що Сван, подивившись, як я, нарешті спираючись на довго непотрібні палиці, дибаю босоніж водою, вирішив брести в вібрамах. Підбивши на то й дівчат (до речі, і вони, і Сван виявились в виграші, бо вже перезулись, а я ще виганяв зашпори). Весь потік Білий – суцільний водоспад, а на справжньому водоспаді води було стільки, що в двох метрах від нього стіною стояла мжичка.

До застави, де лишили машину, дійшли коло третьої. І виявилось, що справжні пригоди тільки починаються: машина квохтанула, диркнула і навідріз відмовилась заводитись. Я зробив все, що має зробити у таких випадках справжній водій: потраскав дверима, покопав шини. Навіть піднімав капот і напружено, протягом десяти хвилин гіпнотизував двигун. Реакція: пацієнт скоріше мертвий, аніж живий. Потім я та чуйний прапорщик годину намагались спинити авто, щоб добратись до майстра. Певно, до ранку би стояли, якби Іванка не відкрила полювання на припарковані машини, а Аня тими самими голими нозями, якими вітер на Лисичій страшила, не приманила шофера, котрий завіз мене до майстра (чомусь – в протилежний бік, куди прагнув мене запровадити чуйний прапорщик). Майстер розкурочив машині сигналку і встановив, що просто „сів” акумулятор. Я мотанувся в Великий Бичків за новим і аж тоді машина (і ми в ній) поїхала... Пів-дев”ятої... (Про три компаси. Ми таки блуданули, тричі: на виїзді зі Стрия на Моршин - дорогою туди, в Калуші і в Журавному: замість Жидачева заперлись знову в Стрий – дорогою назад, але про це – не варто казати, то я й не кажу.)

А що ж вище мармароського неба? Можливо – нічого. А, можливо, - бажання ще раз доторкнутись до стовпа на Попі. Але щоб - разом з такими приємними людьми, як у цьому походику.

Травень, 2003 р.
All images ©Normaliser

 Матеріал підготував (написав): Олег


 
Коментарі

Коментування доступне тільки зареєстрованим користувачам.

Якщо Ви зареєстровані на сайті - введіть свій логін і пароль у формі аутентифікації нагорі сторінки (якщо Ви логуєтеся з чужого комп"ютера - приберіть галочку "пам'ятати мене" і тоді, навіть якщо забудете прикінці роботи натиснути кнопку "Вийти", Ваша автентифікація на цьому комп'ютері знищиться як тільки Ви закриєте вікна броузера з відкритими сторінками karpaty.com.ua).

Якщо не зареєстровані - зареєструйтеся.
Коментарі до цієї статті
Vudu повідомив(-ла) 08.11.2004 14:16
ФАЙНО!!!!!!!!!!!!!!!
Veslo повідомив(-ла) 11.03.2004 16:08
to Zanuda: дєкуємо :)
zanuda повідомив(-ла) 15.07.2003 07:14
Photo "Marma-1" - syla!!!
A jaki divchata!!!
Nevz'e taki icnujut'?
Ja v zahoplenn'i
zvizdochka повідомив(-ла) 11.06.2003 10:10
Відмінний репорт. Класно про антиспальні заходи. І взагалі...
gamalij повідомив(-ла) 19.05.2003 09:48
Тут вже прозвучало, що кілька фоток треба в галерею, але вони там все не з'являються. Тому і я скажу. Особливо хочу там бачити Marma1.jpg
Veslo [guest] повідомив(-ла) 17.05.2003 15:27
2 vasyl': Та ми в ту Польщу ще поїдем! Ти Особливо не хвилюйся :))
От шкода, що ти в ... не потрапив!
2 Oleg: А на риси я таки піду, і край!
Yurkovskiy повідомив(-ла) 15.05.2003 12:49
Дуже Добре
vasyl' повідомив(-ла) 14.05.2003 17:23
Дівки! Дарма ви в Польшу не поїхали ;-)
Myroslaw повідомив(-ла) 11.05.2003 22:18
2 Юрко сенькс за грін піс:-) оригінально
всьо, вирішив, здаю останній екзамен і зразу ж ломлюся в гори, маю надію шо до держ.екзамену мене найдуть;-)) і приведуть назад

witty cat повідомив(-ла) 11.05.2003 19:15
Класно написано, справді класно :))
Я за вас всіх дуже рада, особливо знаючи з перших вуст, як то всьо спонтанно вийшло :))
Мирослав повідомив(-ла) 08.05.2003 18:09
Гарно написано, зі смаком. І вирази крилаті.
Але блііін, наскільки швидко сходить сніг. Я був там два дні перед тим, у середу. Снігу було НАБАГАТО більше. Все пізнається в порівнянні:)
hamal повідомив(-ла) 08.05.2003 17:36
– Знову хочу на Марміки...
– А що, ти там був?
– Та ні, знову хочу...

І кожного року хотіти буду. І їздити туди теж буду.

Чому ніхто не пише про Мармароський Петрос? Гора просто офігєнна! Величезні буки і раптові скальні обриви метрів по 50-70. Там біля підніжжя ще збереглися старі австрійські мисливстькі стежки. А взяти влоб таку гору – це АТРАКЦІЯ! А спускатися можна і на дупі... :0)))
Правда мені на вершину Петроса не вдалося вийти. Метрів 50 залишилось. Забагато слідів медвежих, ще й попередження бабусі що пасла вівців на полонині: "дай-но Боже вам не здибатися з медведем". А ще казала, що "вуйко може звідтам прийти (показуючи на Петрос)". Цього літа – Близниця, а осінню - ПЕТРОС МАРМАРОСЬКИЙ!

А за статтю – величезне дякую Олегу! Я вчора приїхав з Карпат. Почитав. Тепер знову хочу їхати... а коли ж працювати?
СПАСИБІ Олеже! :)))))))
Veslo повідомив(-ла) 08.05.2003 17:34
Двічі в одну річку не ввійдеш... А...
Хочу туди знов!!!
:))
Serhiy повідомив(-ла) 08.05.2003 14:25
Chytaty? Tsikavo.
Fotky? Pryjemni.
Zdajet'sia, pro tse vzhe napysano vyshche? Nu nichoho, i shche raz ne grih. . .
A, malo ne zabuv:
Konstruktyvni zauvazhennia? NEMA ZOVSIM! ;))

Horosha stattia pro horoshyj pohid. . .
zvizdochka [guest] повідомив(-ла) 08.05.2003 13:47
Імейжджинс до неба вдався!
Ann повідомив(-ла) 08.05.2003 13:26
...ну всьо, Шостак, тобе чекає торба...
велиика така торба снігу... :))))
yhirnyak повідомив(-ла) 08.05.2003 10:51
репорт - супергарно! біжу роздруковувати і розповсюджувати в пропагандистських цілях::)

до читачів - невже так складно ту жабу взяти і вигуляти?? воно ж живе, і свіжого повітря хоче.. і вікенду часто достатньо, щоб цілий місяць не квакало..!

тепер на питання куди то я зібрався відповідатиму - на польові роботи. в нашому аграрному регіоні мене будуть краще розуміти:))
Лянка повідомив(-ла) 08.05.2003 10:31
Стаття просто СУПЕР! Наче і сама там побувала читаючи репортаж.
І знову хочу в Карпати...
А щодо миски. Ну не у всіх так виходить. Моя відмивається тоді коли до неї доривається моя мама, після чергової мандрівки. Або я мию перед наступною:)

Юрко повідомив(-ла) 08.05.2003 10:16
До карпатців-жабознавців: ви би своїх тварюк нарешті втихомирили і вибрались нарешті в гори!!! (а я то думаю, звідки на Синєвирі взявся цілодобовий жаб'ячий траходром). А фоти - файні, нарешті видно нікон. А ДРАКОН - це стильно ;)
Astrik повідомив(-ла) 08.05.2003 01:40
„О котрій би не піднявся, а вийдеш в одинадцятій”, „Кружку після чаю миють тільки „чайники”, „Миску після каші мити ніззя”,
При цьому миє свою миску. І влаштовує справжню наругу над моєю: миє і її. Вперше за чотири роки, мабуть...
- ПРОСТО СУПЕР.
Я ТОРЧУ :))
Одразу себе в цих словах і діях бачиш. :)
А ще, часом, можна у своїй мисці побачити, що ти їв останній раз у попередньому поході :)
А жінка, хоч вона і єтька, все одно залишається жінкою, куди ми без них.........
Стаття Супер!!!
Повні штани насолоди.... :)
Фотки до ФОТОГАЛЕРЕЇ !!!


Дмитро Київ [guest] повідомив(-ла) 07.05.2003 20:16
файна пригода, аж самому закортіло!!!!
тутички, поруч з жабою Myroslawа , ще й моя закумкотіла ;) Зеееелееена така!!!!!
Марусина [guest] повідомив(-ла) 07.05.2003 20:10
Ольцю,
я з тобом також колись піду, але при умові - шо я вазьму вєщі а ти вузьмйош міня :)))))))))))))))))))))))))

(Безсовісна женшина, скажу я вам. З великої любові, хоче аби хлоп заробив паньські пумідори )
Myroslaw повідомив(-ла) 07.05.2003 19:25
Класно!! :-)) якщо на хвильку затихнути то можна буде почути як кумкає така велика зелена жаба:-)
А з ку-ку тоже злосний прикол був, в одному з матрацних походів минулого року було дві зозулі, які перекукувалися десь з шостої години ранку до вечора. і так чотири дні. Приїхавши в Дрогобич, йдем додому, Вовка каже добре шо хоть тут зозуль немає, від найближчого дерева роздається ку-ку, ку-ку:-)), купа матів. Завіса.
CEM [guest] повідомив(-ла) 07.05.2003 19:03
Ага! Приємний похід видався. А кілька фоток до галереї проситься.


Пошук



 
 ::: головна сторінка ::: форуми ::: мапа сайту ::: статистика ::: відпочинок :::