стрибнути на головну сторінку  
 ::: головна сторінка ::: про сайт ::: форуми ::: мапа сайту ::: статистика ::: відпочинок :::
Українські Карпати
РЕГІОН 
ТОПОГРАФІЯ 
ГІДРОГРАФІЯ 
КЛІМАТ 
ФЛОРА 
ФАУНА 
ОХОРОНА ПРИРОДИ 
ПРО КРАЙ 
Карпати туристські
МАТЕРІАЛИ 
ТРАНСПОРТ 
КАРТИ 
СПОРЯДЖЕННЯ 
МАРШРУТИ 
РЕПОРТАЖІ 
ВИПАДКИ 
ВІДПОЧИНОК 
ПОГОДА 
РІЗНЕ 
Друзі та партнери


   ::: ГОЛОВНА / РЕПОРТАЖІ / Одна правдива (ну майже) історія зустрічі нового року :::

Одна правдива (ну майже) історія зустрічі нового року.

Учасники:

Я – Олег Рибак – тунеядец, і лентяй ... одним словом програміст (майже)
Юра – Юра Мартинов – такі самий.

 

Описані події розгортаються в період з 29 по 31 грудня 2001 року

Вступ:

Ретельно зваживши та оцінивши всі позитивні та негативні аспекти попередніх святкувань нового року, проінтегрувавши накопичений досвід, було встановлено що любе святкування нового року, незалежно від складу компанії, відбувається по однаковому сценарію: занудна підготовка, горілка, інтелектуальні бесіди, обсервація феєрверків, спроба підсмажити сусідів під час влаштування власних ілюмінацій, горілка у сусідів, обличчям в сніг, а далі вже в кого на що сил вистачить... Традиція, звісно, позитивна, але неспокійна душа вимагала різноманітності. Добряче наслухавшись повчальних історій про те як добре святкувати новий рік в Карпатах (але не в Славському), було вирішено пункт плану “обличчям в сніг” перенести на перше місце, горілку замінити коньяком і відправитись в самий мальовничий район Карпат – Мармарош.

Компанію невиправних романтиків довго шукати не довелося, поїхати виявило бажання чоловік 9 компанійскіх чолов’яг і, що не менш важливо, які були в тому районі і знають де колиби (необхідно зазначити, що це я думав, що нас буде 9, а як виявилось, інший учасник Юрко – весь час був впевнений що нас буде двоє, власне, вербовка добровольців була його клопотом, тому, очевидно, він знає краще, скільки нас мало бути загалом). Мені здавалось, що питання к компанією повністю вирішено, тому ми з Юрком швиденько прикинули, що треба з собою брати, узгодили час від’їзду, і пішли хто куди проходити теоретичну підготовку за кухлем пива.

 

Від’їзд:

Відпросившись з роботи на невизначений термін і пообіцявши повернутись, купивши продуктів і зібравши наплічник, я поплентав на залізничний вокзал. Потрапивши на місце зустрічі в 21:15, як і домовлялись, я був приємно вражений, що крім Юрка, на вокзалі було ще 4 диких скельолази. Але, на превеликій жаль, вони надумали їхати в Крим на тиждень лазити по скелях і пропонували нам приєднатись до них. Тиждень в Криму провести ніяк не випадало, тому що мені теоретично треба було бути на роботі 2 січня (а на дворі було вже 29 грудня). Так як більше бажаючих зустріти новий рік по-новому не виявилось, ми вирішили поїхати вдвох.

 

Дорога до точки старту:

Як широко відомо, місцеві потяги, що їдуть на Закарпаття, відрізняються надзвичайною швидкохідністю. Не виняток і потяг Львів-Чернівці, якій нас домчав до Коломиї за якихось 9 годин.

Переглянувши в вагоні вміст своїх наплічників, ми виявили що їжі ми взяли “по-взрослому” - на тиждень. Щоб полегшити свою ношу, зайву вагу вирішено було з’їсти не відходячи від каси. Файно повечерявши в третій раз, ми чемно попросили провідника збудити нас за 5 хвилин до прибуття в Коломию, а не за 2 години, як вони зазвичай це роблять, і повлягались спати. Провідник виявився хлопцем з гумором і збудив нас в той час, коли потяг стояв в Коломиї вже 5 хвилин з передбачених розкладом 3-х. Ввічливо побажавши провіднику професійних успіхів в новому році, ми вискочили на перон. Була приблизно 7 ранку. В Коломиї по плану ми мали пересісти в чудовий приміській потяг червоного кольору до Рахова. Попивши в місцевій кафешці чаю, ми приємно провели вільний час до прибуття нашого потяга за відчайдушними спробами не заснути. Чудо-дизель домчав нас до Рахова приблизно о 12 (годинника в нас не було, а перевести місцевий час в зрозумілу звичайній людині форму нам не вдалося чи то не хтілося)

Не встигли ми вийти з вагона, як назустріч нам почалапав чолов’яга років 50 з привітною посмішкою на обличчі. Він помітно виділявся на фоні аборигенів явно не міською курточкою та шкарами. Я вже хотів, заради мінімальної розваги, спробувати купити в нього цю курточку, але чолов’яга виявився спритнішим:

   -     З наступаючим новим роком, хлопці. Куди зібрались?

   -     Та ось на Піп-Іван погуляти задумали

   -     хе-хе

   -     На мармароський

   -     ха-ха, а я тут рятівник (головний), метеорологи прогноз передали – снігу купа, вітер штормовий... якщо коротко – то ви нікуди не підете

   -     А ми в Рахів приїхали погуляти, кажуть дуже цікава експозиція в вашому місцевому музеї

   -     Якій, до біса, музей? Я зараз міліцію викличу

   -     А навіщо? Ми з ними і у Львові поспілкуватись можемо, ми ж не злодії якісь...J та ми взагалі-то тільки на природу подивитись приїхали... непривітний у вас якісь тут народ... таке враження, що це військова база

   -     Почекайте, а ви хіба не (на жаль прізвище славного керівника групи я забув) групи?

   -     Та ні, ми тільки-що приїхали

   -     А ви часом не обманюєте мене, ви ж до мене вчора приходили – я вам дозвіл іти в гори не даю !

   -     Шановний рятувальник, а навіщо нам тебе обманювати, і, взагалі, дивний ти якісь... не маніяк часом... клич свою міліцію - будемо розбиратись

   -     По вам, хлопці, відразу видно що ви порядні пацанячі - пацани зі Львова

   -     А як нам до Костилівки доїхати, ми збираємось звідти почати знайомитись з природою

   -     Ну я ж вас попередив, що туди не можна

   -     Так попередили, нам просто цікаво ... щоб знати на майбутнє

   -     Автобус за кутом відправляється за 5 хвилин

   -     Дякуємо, а за яким кутом?

   -     Ну пішли, я вам покажу

Надзвичайно загадковий рятівник показав пальцем на автобус, який стояв в 10 метрах від нас. Водій, побачивши нас, вискочив з автобуса і допоміг нам погрузити наплічники і ми вирушили назустріч пригодам.

 

Аборигени:

Досвідчені товариші попередили нас, що район той закритий, прикордонна зона, для знаходження там потрібний спеціальний дозвіл. Отже, щоб уникнути непотрібних зустрічей з вартовими кордону, контактувати з місцевими мешканцями необхідно в крайніх випадках і бажано подалі від населених пунктівJ. Пам’ятаючи ці страшилки, ми їдемо в автобусі як золоті рибки і щиро посміхаємось насупленим аборигенам. Зовсім недалеко від мене сидить дві симпатичні дівчини, які, на мою димку, вигідно відрізняються від решти аборигенів. Так як віднести їх до прикордонників в мене не піднялася рука, я вирішив взнати, а де ж наша зупинка:

   -     ви не підкажете коли буде Костилівка? Довго туди їхати?

   -     А ви що, не знаєте куди їдете? - і мило посміхаються

Тут знатоки задумались, непростим було запитання телеглядачів...

   -     та ми тут перший раз, нас в гості на новий рік запросили в Костилівку

   -     а навіщо вам такі великі “сумки” і оці килимки?

   -     та це подарунки, не з пустими ж руками їхати

   -     ну як вам пояснити, де Костилівка... зараз буде одне село, потім інше, а потім ще щось....

   -     не були б ви такі ласкаві підказати нам, коли ми будемо в Костилівці, щоб ми раптом не проїхали

   -     так, обов’язково підкажемо

Після такої розмови, якось спілкуватись з аборигенами перехотілось зовсім і ми стали їхати далі мовчки. З часом всі пасажири подобрішали стали розповідати мені про те, які чудові тут місця, як багато снігу падає останніми днями, про погоду, я ввічливо піддакував і казав, що я про це в книжках читав (що справило на аборигенів неабияке враження). Легке напруження майже минуло, але саме в цей момент аборигенам захотілося поговорити про місцеву політику. Я, в свою чергу, ввічливо пояснив, що в цих справах я не орієнтуюсь, але вони не повірили... і я почав сподіватись, що ми скоро приїдемо і нас як політично невихованих і несвідомих не встигнуть здати прикордонникам.

Автобус зупинився черговий раз. Водій поцікавився, чи ніхто не хоче вийти. Я, в свою чергу, спитав в симпатичних осіб, чи не наша це часом зупинка. Вони, чомусь стали мило посміхатись. Першим не витримав водій: “де ці два туриста... у нас куда заплатив – туда і їдеш”. Ця фраза підказала затокам, що вони приїхали. Зауважу, що інші аборигени з автобуса віднеслись до нас з співчуттям... не вдалося хлопцям на халяву покататись... всяке буває, і почали вмовляти водія не виганяти нас: “подивись, які студенти худі, куди їх тут висаджувати, нехай їдуть куди хочуть, в нас в самих діти є, може і їм хтось допоможе” ... ну і в такому дусі ще багато чого. Через деякій час, з неймовірними зусиллями, мені вдалося пояснити аборигенам, що нам, очевидно, тут і виходити, бо їдемо ми в Костилівку. Телеглядачі, на відміну від знатоків, чуття гумору не мали і довго намагались нас переконати, що водій тільки з виду такій недобрий, а, насправді, класний чувак і бідних студентів сам ображати не буде і нікому не дозволить. Продовжувалось це все хвилин 10, поки нарешті ми не вибрались на свіже повітря.

Не встигло в мене пройти здивування після спілкування з пасажирами автобуса, як Юрко почав підштовхувати мене зі словами: “а ось і прикордонник”. Повертаюсь, по дорозі іде мужик в камуфляжі, по вигляду нормальний лісоруб, тільки трохи інтелігентніший (це було помітно по його червоному, але чистенько вибритому обличчю). Думаю: “да який, нафіг, прикордонник, лісоруб-лісорубом, ну мода в них така... так що, нам тепер від людей шарахатись”. Не доходячи до нас декілька метрів, мужик почав посміхатись:

   -     привіт туристи, природа в нас просто супер, правильно зробили, що приїхали (я вже почав думати що ми приїхали саме до цього мужика в гості), куди ідете?

   -     Та ось до тої церкви (дорога нам приблизно була відома з мальовничих розповідей тих, хто тут вже був), а від церкви – догори.

   -     На полонину Лисичу?

   -     Так

   -     У мене тут машина, але зараз дуже слизько, проїхати по селу не можу. Давайте я вас підвезу, а ви грузом попрацюєте

   -     Звісно, щиро дякуємо (тільки дурак відмовиться від такої пропозиції, немає чо по селу вештатись)

Сіли в машину. Тут мужик робить різкий поворот і їде в протилежну сторону. Ну, думаю, коварні ж ці аборигени... давай підвезу... а сам до прикордонників. Але думка зустрічати новий рік зі стражами кордону вже стала звичною, сиджу собі тихенько. Проїхали метрів 500, мужик спокійно переїжджає міст через річку і починає рулити в потрібному нам напрямку. Як виявилось, міст в селі тільки один, і той страшнувато виглядає. Якби ми просто пішли в напрямку церкви, то довго ще бродили б мальовничими берегами підступної річки Тиси. Мужик виявився зовсім не прикордонником, все пробував взнати, чи не боїмося ми вовків, яких в цих місцях багато... довіз до церкви. Вискочивши з машини, ми ще швиденько про щось побалакали з мужиком і поперли зі всіх сил в гору.

 

Набір висоти:

Знаючи район виключно за розповідями таких самих туристів (а кожен турист – це той самий мисливець/рибалка, тільки от горілки п’є менше, бо її нести важко), ми ще в потязі вирішили “піти як простіше”: піднятись на висоту ~1000, потім по хребту до ~1400, а там вже заночувати в наметі. По карті для пілотів надзвукових винищувачів(в 1 см 2 км) висота 1400 була серединою нашої дороги до полонини з колибами, і, від цієї висоти, до рідних хаток ішла невелика хребтова пила. Незважаючи на те що від висоти 1400 до полонини на карті була позначена лише одна гірка з перепадом в 50 метрів, я тихо підозрював, що з борта літака, що 50м, що 300м - один фіг, і тому на карті такі дрібнички просто не наносять, щоб не стомлювати очей пілота. Але так як до висоти 1400 ми повинні були добратись за години 3-4, а від висоти до колиб за 6, я був спокійний.

Рахівський рятівник такі накаркав. Снігу було багато, більше ніж по пояс (причому суттєво більше ніж широко відоме “до...”), але догори йшла добре натоптана стежка і початок підйому був оптимістичний. Хвилин за 15 ми дійшли до останньої хатки в селі, але стежка не закінчувалася – аборигени таскали зверху ялинки і сніг втрамбували на славу. За годину підйому стежка скінчилась.

Ми топали години 2-2,5 по крутяку уверх, але ніяк не могли вийти на хребет. Заспокоюючи себе тим, що це тільки здається, що вже пройшло 2 години із-за перевтоми від зустрічей з аборигенами і від “теоретичної підготовки” напередодні, я почав придумувати всяку фігню...

Тут раптово підйом скінчився. Радості українських спортсменів не було меж. Але швидко радість змінилась на здивування – ніякого хребта не було, навколо досить крутий спуск, причому суттєво крутіший від того відрогу, по якому ми піднімались. Але з’ївши шоколадку, було вирішено що хребет таки є, а із-за поганої погоди його просто не видно. Видимість не більше 5 метрів, почало темніти, валить густий сніг, ще й довбаний вітер дує підло з усіх боків. Треба ставити намет і робити вечерю, а зранку вже думати - при сприятливій погоді і видимості ми швидко знайдемо хребет і дійдемо до колиб. Стемніло миттєво, сніг став падати мокрий. Ми спустились метрів на 20-30 вниз і знайшли “рівне безвітряне” місце для намету.

 

Темна ніч:

Витоптавши аеродром, намет розтягнули між здоровющими деревами. Почали шукати дрова. Тут виявилось, що навколо дерева не менш здорові, ніж ті, між якими ми намет поставили, і нічого схожого на сухе і придатне “до обробки” не спостерігається... покопали під снігом – глухо. Не довго думаючи (на пошук дров пішло хвилин 30) і переставши умнічати ми зварили собі зупу на примусі, попили чайку з шоколадом і завалились спати.

Серед ночі прокидаюсь від страшенного удару по намету... будете сміятись, але скажу чесно, декому памперси б не допомогли. Юра: “а що то таке?”...”море, блін”, а сам думаю “ну ні фіга собі”... напружено порадившись і вирішивши, що вовки по деревах не лазять, а отже і впасти не можуть, а ведмедів вже боятись пізно, ми знайшли ліхтарик і вилізли з намету. Сніг падає мокрющий, вітер страшнючий, намет до половини вже засипало, диких звірюг не видно або вони добре ховаються. Посередині намету лежить здоровенний сугроб. В декількох метрах від нас знов щось як грюкне. Шляхом тривалих спостережень і завдяки неабияким розумовим здібностям, ми визначили, що це мокрий сніг на деревах налипає, а потім падає донизу. Безрезультатно потрусивши найближчі дерева і відкопавши палатку, ми вирішили, що вже виспались, а значить ранок скоро. “Утро вечера мудреней”, і пішли спати далі. Я взяв “під подушку” ніж (щоб, у випадку непередбаченої ситуації, зарізати Юрка, щоб він не мучився), я Юра взяв “мою” сокиру... хітрец: “сокира в нас одна, а в тебе і так ніж є”. Я також поклав “під подушку” ліхтарик, щоб у разі наступного прильоту вовків не шукати його 20 хвилин. Підзаправились коньяком і заснули. Під час сну мені чомусь стало дуже жарко і я виліз наполовину зі спальника, думаючи при цьому “повезло нам з погодкою, тепло, а два тижня тому на Боржаві трохи від морозу не загнулись”

Наступний раз я прокинувся від того, що дуже важко дихати. На мені лежало щось незрозуміле і тяжеленне. Юра теж прокинувся. Ввімкнули ліхтарик... картина – спеціально не придумаєш. Ми всі мокрі наскрізь, спальники, таке враження, що вже декілька днів плавають по величезному озеру, води валом, а на нас сидить здоровенна задниця (намет-серебрянка посередині має шнурочок якій проходить від одного борта до іншого і запобігає розриванню намету на дві частини під час затягування).

Намет був стареньким, ще й сильно підмок і підмерз, тому Юра “лёгким движением руки” зробив ще один вхід, чи то вихід. Дах наді мною розкрився (витримав лише відомий шнурочок). Снігу за ніч випало ~1-1,5м. Принаймні так здавалось, бо він лежав під самий верх намету. Витратили купу часу, щоб дістати все з‑під снігу. Намет дорвали остаточно. Там його і кинули (тепер з’явився стимул купити нормальний). Зварили сніданок на примусі. Почало потрохи світати. А сніг все падав і падав. Ніякої гарної погоди не спостерігається. Годину потраверсували вправо і вліво – хребет не знайшли (власне і не хотіли знайти). Сумно, але треба повертатись, без намета робити в незнайомій місцевості нема чого. Вирішили відсвяткувати новий рік у Львові і “по-людськи”.

 

Спуск:

                Накинули наплічники і спробували вийти назад на вершину. Ага, а не так всьо просто... Від мокрих речей наплічник перетворився в чавунну колоду. Кругом мокрий сніг і ми в ньому по груди. Іти наверх ніякої можливості. Ввечері ми спустились суттєво нижче, ніж на 20 метрів. Спочатку пробував першим іти я... пру зі всіх сил, а ззаду Юра тільки і бурмотить “чому так повільно?” – помінялись. Я відразу прикинув, що далеко він не втече - то вирішив перепочити. За час відпочинку – хвилин 4-5 – Юра відірвався від мене метра на 2, при тому, що я стояв на місці. Задумались. Вирішили: все одно спускатись будемо – так нащо іти вгору. Пішли вниз. Різниці ніякої.

Коли стало більш-менш світло і можна було приблизно вгадати, де сонце, сніг падати перестав. Видимість така ж погана як і напередодні. Почав накрапувати дощик. Спуск став ще крутішим і ми спробували з’їхати верхи на керіматах. Не знаю, як їхав Юра, але судячи з його кряхтіння не дуже добре, але мені по прокладеній “лижні” їхалось досить добре. На жаль, хвилин за 30 йому набридло прокладати “жолоб для бобслею” і ми почали придумувати інші (не такі втомлюючі) методи пришвидшення спуску. Провівши серію дослідів, ми визначили, що найбільш ефективно за критерієм швидкість/втома іти по керіматам.

Сніг намок остаточно і час від часу почав просідати з хлопками.

Ми вийшли на невеличке плато з деревами. Чим менш крутим був спуск, тим важче було просуватись. За плато знов починався крутяк. Дійшовши до краю, ми випадково “підрізали” пласт снігу і попереду нас утворилась невеличка лавинка метрів 50 шириною і пошуршала в туман. Схід лавини оголив схил до самої землі, що суттєво спростило нам шлях. Ми пішли по просвіту, що утворився. Ще декілька невеличких лавинок покотилось навколо нас. Ми дійшли до місця, де спуск ставав значно пологішим і натрапили на щось, схоже на дорогу. Використавши вже випробуваний метод – ходіння по керіматах – ми потопали, а точніше сказати поповзли, по дорозі. Сніг тут був більш рихлим, ніж зверху, тому для того, щоб не провалюватись, по керіматах довелось лізти рачки. Дурнуватий метод – ми відразу вирішили купити собі снігоступи. Години за 4 ми спустились до самого низу. Зашли в село, з якого почали підніматись напередодні і через 1/2 години ми вже стояли на “зупинці автобуса”.

 

Дорога назад:

На зупинці, крім нас, стояло ще два аборигени (молода парочка). Вигляд в них був суттєво кращий від нашого. Ми поцікавились:

   -     Ви автобус чекаєте?

   -     Так

   -     А коли він буде?

   -     Невідомо, зійшло багато лавин і дорогу позаносило

Дивні ці аборигени, якщо дорогу занесло, то якого біса чекати автобус? Взагалі-то нас це не дуже цікавило, і ми почали досліджувати місцеві пам’ятки архітектури. Переодягнутись було майже ні в що. Найближчі хатки представляли неабиякий інтерес: місцева лікарня (споруда 4 на 5 метрів), магазин будівельних матеріалів (10 на 15 метрів) ... чи то будують багато, чи то хворіють мало... кафе (зачинене) і залізничний вокзальчик (потяги зимою не ходять).

Тут до лікарні під’їхала машина, яка, очевидно, працювала “швидкою допомогою”. Водій спочатку тупо упирався і не хотів нас нікуди вести. Через деякій час він погодився завести нас до Рахова за 2 гривні, але в район, назва якого нам абсолютно нічого не казала. Зрештою ми умовили його відвести нас на вокзал за 6 гривень.

В Рахові нас чекав сюрприз: розігралась підла стихія – зійшов сель і всі шляхи, по яких можна було виїхати – занесені. Ніякого транспорту немає і в найближчі 3 дні не буде. На вокзалі висіла записка “в зв’язку зі стихією рух потягів зупинений”. Так як на ситий шлунок думається легше і, головне, продуктивніше – ми пішли в місцевий ресторан. Добре пообідав (ціни комуністичні) ми випитали в місцевих мешканців, де можна зняти житло на випадок, якщо стихія не заспокоїться. Виявилось, що на автовокзалі є невеличкий готель для водіїв. Не знаю які там турбази, але незрозумілу будівлю назвати готелем було важко. Ходити шукати щось інше було впадло і ми зняли невеличку кімнатку, розвісили одяг, попили трохи коньяку, доїли шоколад і повлягались спати.

Дика касирка автовокзалу збудила нас в 4 ранку. Якийсь не менш дикий автобус їхав в Мукачево. Потусувавшись там пару годин, ми пересіли на автобус Ужгород - Луцьк і доїхали до Львова близько 18.

Ввечері я поперся в центр і зустрів новий рік як і більшість нормальних львів’ян.

 

От і все.

 Матеріал підготував (написав): Oleh Rybak


 
Коментарі

Коментування доступне тільки зареєстрованим користувачам.

Якщо Ви зареєстровані на сайті - введіть свій логін і пароль у формі аутентифікації нагорі сторінки (якщо Ви логуєтеся з чужого комп"ютера - приберіть галочку "пам'ятати мене" і тоді, навіть якщо забудете прикінці роботи натиснути кнопку "Вийти", Ваша автентифікація на цьому комп'ютері знищиться як тільки Ви закриєте вікна броузера з відкритими сторінками karpaty.com.ua).

Якщо не зареєстровані - зареєструйтеся.
Коментарі до цієї статті
Leo-Photo повідомив(-ла) 20.02.2008 10:45
Надзвичайно гарна розповідь, з цікамим підтекстом, гумором і правдивістю відображених подій. Бажаю і надалі тримати марку незламних і винахідливих туристів, молодці!
pat повідомив(-ла) 02.02.2008 10:13
хороша історія (буде що згадати та не буде що дітям розказати)
ostapkr повідомив(-ла) 06.12.2003 21:58
мдя... оце так пригода... здорові хлопці... тако намокнути, бродити снігами невідь де і вернутися живими і здоровими...
Chinger повідомив(-ла) 01.04.2003 17:32
Пам"ятаю, пам"ятаю - ще дорогу питали!;-)
Я взагалі здивований, що ви наважились взимку оріентуватись в незнайомому районі
по таким "хре.. , поганим):-)) і залутаним поясненням. (моя провина%-)).
Хвиля повідомив(-ла) 26.03.2003 12:17
Я гарно пару провела (читаючи:))
Дуже дякую!
Коля повідомив(-ла) 21.03.2003 13:59
Так, прикольно з'їздили. Мені сподобалась розповідь! Весело мабуть вам було! :)
k_oleksiy [guest] повідомив(-ла) 21.03.2003 13:02
Репортаж просто супер!!! Жалко,що хлопці так і не дійшли до колиб. А пригоди у них варті і того,
щоб пертерпіти незручності в Рахові.
Всеж таки буде, що згадати.
yataka повідомив(-ла) 20.03.2003 17:31
"комедійний триллер" :))) клас!
Цікаво, у вас кожна вилазка "така"?
Збирайте матеріал для нового бестселлеру! ;)
lysyj повідомив(-ла) 20.03.2003 16:56
Ми були на тому автовокзалі! І ночували у тому готелі. І їхали у мукачево на тому ж нічному автобусі. Стрьомний і готель, і вокзал, і автобус. І в магазині поруч весь час якісь скандали були між шаленою чорнявою жінкою і її п’янючим чоловіком. :))
CEM повідомив(-ла) 20.03.2003 12:37
Маніяки!
orybak повідомив(-ла) 20.03.2003 10:21
to Yurko: nagal' "hudognjoho opysu" cjohorichnoji sproby nemaje chitaj v Reportagah - "Свято наближається"
yhirnyak повідомив(-ла) 20.03.2003 09:39
гарно! особливо діалоги.
Юрко повідомив(-ла) 19.03.2003 18:34
2 Олег: Наступний НР пройшов більш вдало? І знову удвох. Напишіть про нього теж. Цікаво.


Вхід

На превеликий жаль, система Вас не упізнала :-(

   логін
   пароль

пам'ятати мене

На сайті (1): Sanich89.
Пошук

Вебкамера
Верховина


 
 ::: головна сторінка ::: про сайт ::: форуми ::: мапа сайту ::: статистика ::: відпочинок :::