стрибнути на головну сторінку  
 ::: головна сторінка ::: про сайт ::: форуми ::: мапа сайту ::: статистика ::: відпочинок :::
Українські Карпати
РЕГІОН 
ТОПОГРАФІЯ 
ГІДРОГРАФІЯ 
КЛІМАТ 
ФЛОРА 
ФАУНА 
ОХОРОНА ПРИРОДИ 
ПРО КРАЙ 
Карпати туристські
МАТЕРІАЛИ 
ТРАНСПОРТ 
КАРТИ 
СПОРЯДЖЕННЯ 
МАРШРУТИ 
РЕПОРТАЖІ 
ВИПАДКИ 
ВІДПОЧИНОК 
ПОГОДА 
РІЗНЕ 
Друзі та партнери


   ::: ГОЛОВНА / РЕПОРТАЖІ / Хто не був на Пікую... :::

Хто не був на Пікую...

    В розповіді фігурують:
  • Я - Олег Слезінський, студент 5 курсу комп'ютерного факультету НУ "Львівська політехніка";
  • Калян - Коля Стражніков, студент 5 курсу комп'ютерного факультету НУ "Львівська політехніка";
  • Аня - Аня Яковенко, симпатична молода особа з Києва;
  • Роман - (прізвище невідоме), студент 5 курсу історичного факультету НУ ім. І.Я.Франка;
  • Андрій - Андрій Гордій, студент 5 курсу комп'ютерного факультету НУ "Львівська політехніка";
  • Вітя - просто зрадник;
  • Єть - потвора незрозумілого походження та вигляду.
    Пояснення до тексту:
  • Бл... - тирада, яка видається при будь якому надлишку емоцій. Може передавати радість, захоплення, біль, гнів, злість, просто вираження думок та ще багато чого (кількість крапочок - тривалість).
  • Лява - злива.

  • Все, що написано курсивом далі по тексту - доповнення Каляна.

       Початком походу, або ж подією, яка вплинула на похід, можна вважати те, що відбулося в середу 4 вересня. Для того, щоб розім'яти трохи замерзші кістки, ми з Каляном вирішили пройтися. І нагода випала непогана: потрібно було поїхати в село Підмонастир (там живуть родичі Каляна), а ми вирішили пройти цих нещасних 20 км пішки. Початок був непоганий: гарно простуєш попри трасу з масою вихлопних газів (:-< ). Десь при половині відстані я відчув, що в мене появився лівий черевик, і з часом він все виростав і виростав. Все закінчилося, як і треба : трохи менше як за 4 години ми були в пункті призначення, в мене на п'яті була зірвана шкіра розміром з п'яти-копієчну монету, в Каляна теж щось там, але набагато простіше. Назад не задумуючись поїхали поїздом.


       На календарі зворотнього відліку, що висів у нас в кімнаті красується червоними буквами слово "ЗАВТРА". Настрій - чемоданний. Я біжу на роботу, Калян на заготовки. Приблизно в 21:00 на роботі починаю розуміти, що поїхати в п'ятницю в мене явно не виходить - залишається занадто багато всього, що потрібно зробити сьогодні, перед тим, як зникнути на тиждень. Іду додому, кажу про це Каляну. Він відреагував дуже сухо : "Бл....". Ситуейшен була просто унікальна. Зранку поїздом з Києва повинна була приїхати Аня (без гарантії, по попередніх оцінках 80%) в Стрию повинен підсісти Роман (імовірність - ? %, тобто невідомо). Вислухавши все, та прикинувши маршрут, яким вони підуть (якщо хоча б хтось з двох поїде, в інакшому випадку Калян зібрався їхати сам) домовляємось зустрітися в суботу на г. Великий Верх (далі по тексту ВВ), або на г. Стій , якщо Мукачівський поїзд зупиняється в Вовчому.


       6.09.2002

       Підйом - 5:00. Потрібно вийти на вокзал завчасно та зустріти Аню, яка повинна приїхати з Києва. В наплічнику Каляна все, що ми б мали розділити на двох. В Стрию повинен би підсісти Роман з пустим наплічником, так що становище Каляна повинно б покращитись (оце " повинно б" якесь трохи не впевнене). Я допомагаю перетранспортувати до вокзалу намет та спальник. Десь при підході до вокзалу чую вигук: "Ти дивись, хто йде", відриваю погляд від асфальту і нікого знайомого не бачу (я ж не знаю як повинна виглядати Аня). Класно, значить Калян іде точно не сам. Беруть квитки, сідають в поїзд. Мукачівський зупиняється в Вовчому тільки по дорозі до Львова, тож зустріч - на ВВ, крайній термін 18:00. Прощаємось, повністю розбитий іду додому.

        Ввечері запаковую наплічник речами, які залишились мені - менше ніж в Каляна, але також непогано.


       7.09.2002

       5:30. Підйом! Ура-а-а! І на нашій вулиці свято! Тісно замотую розбиту ногу бинтом, наплічник туди, де йому і місце. Вокзал - каса - поїзд - перевал - тунелі - КРАСА - випльовуюсь в 11:15 на вокзалі в Воловці. Справа на горизонті стирчить щось гостре та голе з хрестом на вершині - мабуть Темнатик. Розвідую, чи нема чим добратися до Вовчого: електричка в 13:10, автобусів нема - все таки ВВ. Проходжу під мостом, трохи далі дорога розходиться: вибираю ліву, вона краща. Проходжу з пів-кілометра, дорога виходить над Воловцем і простує паралельно до колії. Ура - перша невдача. Повертаюсь, іду тою що попри ріку. Час від часу на горизонті появляється гора зі спорудою названою в народі релейкою. Іти легко, в такому темпі повинен би прийти швидко. В кінці села від битої дороги направо та наліво відходять ще дві : направо - вверх, та наліво - через ріку і невідомо куди. В планах - вибратися на перемичку між Темнатиком та ВВ, а так як штука з хрестом - Темнатик, а релейка - скоріш за все щось зліва від ВВ, то я вибираю дорогу вправо. (Варто сказати, що орієнтуюся я по двохкілометровій мапі.) Повзу вверх, дорога дивно завертає праворуч. Зліва бачу просвіт між деревами і відходжу в ту сторону, щоб подивитися. Для цього потрібно трохи спуститися і нарешті бачу: сонце та якусь відлогу хребта вкриту ялинами - інформації море. Назад на дорогу вибиратися не хочеться, тим більше що недалеко попереду ще одна в тому ж напрямку. Іду туди, повзу знов вверх. Дорога заходить в грубий сосновий ліс, перетворюється в стежку і обривається. Ну нічого страшного, ліс без завалів, прохідний, напрямок знаю - вверх, тому поїхали. Схил поступово стрімкішає і приходиться іти вже серпантином, з землі зникає хвоя і появляється дрібне каміння, з'являються завали. Іду напів-траверсом - напів-набором висоти. Каміння, яке вилітає з-під ніг зсувається вниз метрів на 50, зачіпаючи інші утворює міні-лавини. Руками приходиться триматися за дерева, щоб не з'їхати. Перший раз в житті був радий зваленим деревам. Таким чином долаю два відлоги хребта і витикаюся на якийсь натяк на стежку в потрібному напрямку. Стежка неясна, проходить через завали, ожинники, часто губиться. Губив-знаходив разів десять. Ішла вона також напів-траверсом - напів-підйомом. Ще через два - три відлоги і через крони можна вже побачити хребет з полонинами. Вже радію. Ще трохи і стежка вже рветься прямо вверх, через деякий час появляються просвіти між деревами і я виповзаю на полонину. Нарешті! Тут видно трохи дальше як в глухому лісі, і заблудитися трохи важче. Це радує. Стежка проходить ще метрів тридцять і по-хамськи топиться в зарослях чорниць. Але це вже не важливо - видно мету, тому гайда до неї. Чорниці іноді вище колін, заважають іти, хоч тоді зручно зривати їх бо не потрібно нагинатися. Сонце пече, я вже весь мокрий і бризкаюсь на всі сторони, з завистю уявляю, як всі, хто поїхав вчора полоскаються в водоспаді Шипіт. Привалів навіть щоб просто віддихатись вперто не роблю - не заслужив ще. Справа бачу гору з хрестом: непогано, так і хотілося. Зліва просто щось вверх стирчить - поки що неважливо що. Перший за день перекурочний привал вирішую зробити тоді, коли від мене як мінімум на два боки буде спуск, тобто як мінімум на перемичці. Ось нарешті я тут, падаю на наплічник, повільно з нього виповзаю, валяюся хвилин п'ять, після чого озираюсь: в сторону села - лиса штука з хрестом, лівіше трохи ще одна така сама (?!) далі перемичка на ще одну вершину в мою сторону (ще вищу), і "моя" перемичка, яка далі втікає кудись вверх. Прокручую в пам'яті двохкілометровку - нічого подібного не пам'ятаю. Треба перекусити, зранку не їв нічого. Гризу шматочок сала з хлібом, роззираюся по сторонах. З уявного заходу (єдиний компас - сонце) насувається молоко, там вже не видно нічого дальше за 2-3 км. Значить треба на разі закінчувати з трапезою і бігти на вершину щоб роздивитись, бо в тумані дороги я точно не знайду (зранку в поїзді зі Львова аж до Верхнього Синєвидного був такий туман, що не видно було навіть дерев попри залізницю, і щось подібне мені говорив хтось з місцевих в Воловці зранку, коли я питав дорогу). З перемички було видно гору, по висоті яка сама за себе говорила що це - ВВ, те високе, куди я зараз ішов малювалося на уявній мапі тільки як Стій, але я відганяв такі думки - занадто близько. От і вершина, стандартна купка каміння з палицею та носком на ній. Від ВВ направо тягнеться хребет, наприкінці якого г. Стій - з цим все нормально. Ненормально з одним - А Я ДЕ ?!.. Кидаю наплічник, витягую мапу. Тут же помічаю під одним каменем складені записочки і з цікавості найперше кидаюся до них. На першій же читаю: "Ми ... піднялися на гору Темнатик ...". Як Темнатик? Кидаю записки, хапаюся за мапу. Якщо вважати, що це Темнатик, тоді все сходиться але от двоє лисих з хрестами та північна передвершина Темнатика виглядають як відлоги хребта. Або при побудові мапи вони гуртом ходили десь на пиво, або виросли тут за останні декілька тижнів. Гризу остатки сала з хлібом. На останньому шматку сала згадав, що є ще цибуля, тож чищу одну і кладу біля себе. Розглядаю околиці, жую - красиво, смачно. Доїдаю сало повністю, згадую, що почистив цибулю. Прийшлось цибулю їсти саму. З самого початку підйому вчепилася зграя навіжених мух, то вони тепер табунами літають кругом і заважають відпочивати (так тривало до вечора і в звязку з такими подіями ввечері народилася фраза:"Буде день - будуть мухи"). Валяюсь хвилю, на дзигарку - 14:30, треба йти. Сходжу з вершини, звідси повністю відкривається вигляд на південну долину. Треба сісти і роздивитися, знайти побачене на мапі. Сижу, зиркаю туди-сюди і тут же стаю жертвою нападу . . . звичайних червоненьких сонечок. Спочатку помічаю, що якось занадто часто вони на льоту вдаряються мені в голову (за хвилину - штук десять). Щоб забрати одне з шиї повертаю голову праворуч і бачу їхні авангарди на верхньому клапані наплічника та на грифі гітари яка закріплена справа (я сиджу зліва). Щоб зігнати цих бестій піднімаюся і жахаюсь: вся гітара та права частина наплічника всіяна основними полками військ. Чорний чохол гітари ледве проглядається в декількох місцях, самі ж вони повзають подекуди в 2-3 поверхи. З трав'янистого пагорбка, куди вперлася гітара підіймаються тилові загони та взводи забезпечення. Наляканий міццю військ противника хапаю наплічник, відбігаю метрів десять і влаштовую атакуючим операцію "Буря в пустелі". Вони так просто не здаються і на землі, куди я їх скинув, перегруповуються і знову кидаються в атаку. Знов хапаю наплічник перебігаю кілька метрів. Після кількох таких перебіжок битва закінчуються цілковитою перемогою оборони, атакуючі нагадують розбиті війська Наполеона і рештки їхніх полків розпорошені по всьому Темнатику. Йду звідси і переходжу на г. Плай. Десь посередині направо відгалужується траверс, але я йду дорогою вверх до релейки. При підході до цього глобального зборища антен до дороги підходить ще одна з перемички Плай - ВВ (десь під 80 градусів між розвалом доріг). Тепер уже спуск. На самій перемичці справа вискакує траверс, що я бачив при підйомі. Тепер розумію, що зробив дурницю, коли пішов вверх, бо підйом, спуск і траверс утворюють щось на зразок майже рівностороннього трикутника. Починаю підйом на ВВ, вирішую зробити ще один привал, З'їдаю шматок хліба, запиваю водою, повзу далі вверх. Доходжу до верхнього траверса. Направо він іде вверх та після передвершини виходить на хребет, але туди трохи далеко, тому прогрібаю напростець вверх. На цей раз навпростець закінчився вдало. Підйом був дрібнотрав'янистий, дрібночорничниковий та трохи кам'янистий, тому йти було неважко. Ще трохи поту на вітер і вже бачу тріангуляр, на верху якого бовтається на вітрі пластикова півторашка з запискою. Коли бачу, що записка написана на перфокарті зразу радію: тільки Калян міг таке зробити. Вилажу наверх достаю це чудо і читаю:"…були 14:10 … хочеш іди на Стій або чекай тут" На дзигарку 17:35 тому іти на Стій вже не хочеться. В цей же момент вітер доносить фразу: "Так я вже йому десять раз фак ю показав". Голос Каляна, самого його я ще не запеленгував але руки самі вже підносяться вгору з привично складеними пальцями, в результаті чого я ледь не падаю зі злощасного тріанга. Нарешті бачу всіх на передвершині зі сторони Стою:Аню з Романом, десь за 100 метрів далі біжить Калян. Вибігаю назустріч, вітаємось. Підбігає Калян. Майже вся його фейса та руки фіолетово-чорні, то ж неважко здогадатися чого він відстав. Вони босі (читайте - без наплічників), речі поховали на місці привалу. Спускаємося туди ж, куди я піднімався, до верхнього траверса, ідемо ним на пн.-сх.. Через 20 хв. чорниць та ходьби тицяють мені пальцем на галявину на межі полонина-ліс і кажуть що табір там. Зповзаємо (місце справді класне: дерев'яний столик з лавами і хороша площадка під намет, от тільки вода трохи далеко), викопуємо (точніше приземляємо) їх речі. Мухи передають зміну мошві, і вона з повними силами накидається на нас. Роман - по воду, ми з Каляном - намет, вже разом дрова і вогонь. Стандартна гречка з тушонкою, п'ємо по 50 за зустріч. Калян дістає сюрприз - 1.5 кг шоколаду, всі гризуть з задоволенням скільки влізе.

        ПРОХАННЯ: Порпошу шановне паньство не розказувати в своїх рапортах казочки про Єтя, тому що маленькі дітки їх читають, а потім бояться перебувати в темну пору доби на відкритій місцевості, та ще й інших залякують. Це все до того, що в будь якому шурхоті листя, падінні шишки, крику пташки і т.д. сидів отой самий страшний Єть (в крайньомі випадку його там бачили Аня з Романом). Він був повсюди, наповнював атмосферу, виповзав з лісу і підкрадався до багаття. Для мене це було новинкою, але для Каляна це був другий такий вечір. А загалом весело посиділи, приємно потеревенили, порепетували кілька пісень під гітару (один-єдиний вечір, коли вона виповзла з чохла, більше не візьмемо), попили чаю - одним словом дуже класно провели час. Потім всі до намету, ми з Каляном традиційно гасимо вогонь (є своя традиція), будильник на 5:00, то тут, то там вистрибують ще декілька Єтів (чи Єть ?), і всі мило храплять (а самі то чим не Єті).


        08.09.2002

       5:00 репетує будильник. Аня збирається покидати нас зранку (поїзд із Воловця), щось подібне говорив звечора і Роман, тому потрібно вставати. Моргання ліхтариком в очі Роману не принесло ніякого результату крім якогось бурмотіння (точно Єть, як точно і те, що Гестапо з нас не вийде), тому вирішуємо, що він не їде. Виповзаємо з намету, розганяємо всіх Єтів (з цього видно, що Аня вже остаточно прокинулася), під гарячий чай з шоколадом складаємо плани: Калян проводить Аню до Воловця, я іду по маршруту привал - Стій - водоспад Шипіт - привал, Роман пильнує табір і з розпростертими рушниками і смачним обідом зустрічає нас десь близко 13:00, після чого ми разом ідемо в Воловець, де садимо Романа на Мукачівський в 18:35, а самі з Каляном далі… Калян з Анею ідуть, на мою долю припадає донести цю інформацію до Романа. Десь через п'ять хв. по тому з намету виповзає наш заспаний Єть, і довідавшись що Калян з Анею вже пішли, судорожно збирає свої речі і несеться в тому ж напрямку. Я залишаюсь тихо офігівати на лаві - мій маршрут хоче накритись. Поступово впорядковую думки, згортаю всі речі, упаковую все в наші з Каляном наплічники, складаю намет (перший раз в житті сам - маразм). У вчорашньому місці заховати їх не можу - мені самому туди не закинути, знаходжу не гірше трохи далі, набиваю кишені карамельками, беру на всякий випадок пусту пластикову півторашку (вода вже закінчилась), пишу прощальну записку на перфокарті (на ній час 7:55). Привично вже повзу вищеколінними чорницями до верхнього траверса і в 8:15 я під ВВ. Під час дороги до г.Стій зрозумів дві істини (варто прислухатись):

       1. При плануванні будь яких маршрутів варто брати до уваги такий нелюдський фактор впливу на швидкусть пересування як різні ягоди.

       2. При розрахунку часу, потрібного для подолання ділянки, вкритої ягодами, після всіх надбавок на жару,стомленість, мозолі та блуди, потрібно вирахуваний час домножувати ще на деякий коефіцієнт (в середньому: чорниці - 1,5; ожини, це вирахувано пізніше, - 2 ), який, в принципі, залежить і від індивідуальних здібностей.

        При підході до Стою пішов не хребтом (чортові чорниці - знесло) а траверсом, хоч не жалію: пд.-сх.схил г.Стій дуже стрімкий, чуть не обривистий. Стежка на траверсі в одному місці метрів з 20 біжить на відстані сантиметрів 30 від майже обриву, який простягається вниз не на одну сотню метрів, отже дух захватує. Акуратненько повзеш по правій стороні стежки ледь не хапаючить за землю руками з кожним поривом вітру. Напряму на цей раз не лізу, надіюся знайти стежку на південних відлогах. Не здивувався, коли стежки не знайшов, далі кругами ходити не хочеться, то ж понеслися! Великокам'янисто-високотрав'янистий підйом без якоря за спиною закінчився вдало (дивно - вже другий раз). Вершину описувати не буду, вже описували. Справляє гнітюче враження. Нагадує пережитки цивілізації зі всіма наслідками (хто читав фантастичні романи). Особливо моторошно коли сам. Заставляю себе зайти в одну з "арен" і заглянути в якийсь підвал. Виповзаю до "обеліска" залишаю пам'ятний надпис - геть звідси, тим більше, що гори в молоці і Боржави далі від ВВ майже не видно. Назад ті ж чорниці. Перед ВВ направо і повільно падаю по східному схилі Боржави. Тут коефіцієнт чорниць сягає до 2 а іноді і перевалює. Без стежки йти важко. На ділянках з травою пробую з'їжджати на п'ятій точці. Підставляю куртку - понєслася. На одному з пагорбків куртку вириває, гальмую штанами. Штани одіває аж до шиї. Загалом - непогано. Уявляю, якого кольору буде куртка, коли налетіти на кущ чорниць. Після ще декількох спроб гальмую в чорничнику з коефіцієнтом 2,5. Куртка така, як і уявляв. Нарешті дорога. Переходить чере річку, півгодини лісом і повністю витоптаний схил до річки вказує про наближення до водоспаду. Роздіваюся і роблю два підходи по два занурення. Бл.. Класно. Нікого нема, тож можна голосно. Поки одягаюсь руки та ноги починають відмерзати, і група літніх "туристів", що підійшла, співчутливо дивиться на мене посинілого. Ніфіга вони не шарять! Перед Пилипцем на дорогу вверх. Вже десь під першу годину, Калян скоро хвилюватись почне. Натикаюсь на стандартні ожини (коєф. 2) - ну точно почне. Вверху на полонині бачу знайому галявину десь за два км. Зліва над г.Гимба щось гуркоче, там вже лява. Тут парить сонце. Іду швидко. Ледве встигаю помітити щоб не наступити товстелезного скрученого на дорозі хробака. Нога падає збоку від нього. Хробак моментально починає розкручуватись, перетворюється в щось дуже рухливе довжиною сантиметрів 40 і зникає в траві біля дороги. Перелякалось, бідака. Цікаво, як би налякався я, якщо б ця тварюка відгризла мені ногу по коліно у випадку моєї ж необережності. Далі йду уважніше. На галявині Калян валяється вверх животом на лаві. Вже десь по третій. Він теж недавно прийшов, ходив ще на Темнатик і до релейки. Каже, що в 18:40 з Воловця автобус до Біласовиці, треба спішити, їсти та відпочивати нема часу (от невезуха). Біжимо траверсами, щоб скоротити петлю на спуску з г.Плай ідемо напряму попри лінію електропередач. Дорога дуже стрімка, каміння іноді сунеться, по сторонах - ожини (коеф. 2,5). У Воловці люди файно вдіті - сьогодні ж Неділя - закрадається півдозріння про спрощені рейси автобусів. Чекаєм на автостанції - підозріння справджується. Тра щось згризти, Калян копирсається в наплічнику БЛ..! Бл..! Відкрилася банка з гадостю для миття посуди і обробила все, що змогла. Пізніше розберемось. Їмо по 2 скибки тутешнього свіжого хліба (смачніший за Львівський) зі згущонкою . Місцеві радять піти до кільця і махати руками. Ідем, махаєм, вже темніє. Намет тут розбивати не випадає. Погода ніби непогана, тож вирішуємо провести операцію "Клейонка". Вже ледве повземо до краю селища, відповзаємо метрів 100 вліво від дороги по якійсь бічній. Тут : направо - ріка , наліво - підйом, по якому ледве вверх повзеш. Виповзаю в розвіду з ліхтариком, десь за 50 метрів вверх знаходжу більш-менш рівну ділянку 2*2 між хвої. Переносимо наплічники, походками нагадуєм інвалідів, боротьба фактично за кожен крок. Дохлі повністю. 22:00. По 2 скибки хліба зі згущонкою, клейонку на землю, на неї ми в спальниках, намет під голову, все. Вночі два рази прокидався, пересувався назад вверх методом гусениці.


        09.09.2002

        Сонце світить в очі, роблю спробу оборонятися. "Не замотуйся, вже восьма", - Калян вже прокинувся. Витягую голову зі спальника бачу чисте, синє небо, на ньому сонце. Недалеко від наших голів починаються дві крислаті ялинки і вказують в напрямку неба. Початок дня класний. Калян поздоровляє мене з днем народження, бажає багато всілякого непотребу. Встаємо. Такі ж інваліди як звечора, з часом трохи розходжуємось. Вночі умудрилися забацати наш спальний покій прямо на стежці (звідси і напівполога ділянка на схилі). Дивно, що по нас не прогулялося стадо корів. Спускаємось до ріки. Калян - до Воловця взнати про автобуси, я пробую реанімувати все, що можу від гадості для посуди, розпалюю вогонь. Приходить Калян - автобус до Біласовиці аж ввечері, зате до Нижніх Воріт є щогодини. На сніданок - по два розчинні супи Галіни, залишені Анею. Смачно! Ніколи не практикували. (Дякуємо, АНЯ!!!). Так як іти сьогодні аж по обіді, випиваємо трохи з розпочатого позавчора фляндерка: за день народження, за погоду, і третій стандартний - за Карпати. Спільними зусиллями реанімуєм карамельки (гадість розтеклася всюди). На автовокзал, 11:50 автобус. На перевалі над Воловцем бачимо на горизоні Пікуй, жахаємось: він відповідає назві - справжній Пік#уй. З цієї точки зору його лівий (пд.-зх.) схил десь градусів 75, правий (пн.-сх.) - не набагато пологіший, але має два каскади. Бл..!Купа емоцій, та порівнянь. В Нижніх Воротах менш ніж за годину автобус до Біласовиці. Звідси Пікуй вже не такий страшний.14:10. Знаходимо більш-менш нормальне місце, якийсь малий хвоткає нас на фоні Пікуя (чи навпаки?), вивідуємо дороги, ідемо. Трохи вище починаються ожини (коеф <=3), але ми стараємося хоч частково їх ігнорувати. Десь вверху на стрімкому підйомі стежка виходить просто на кам'янисту ділянку, по якій тече початок ріки. Тут русло розходиться на дрібні потічки загальною шириною метрів 20, які течуть поміж та попід камені, якими ми йдемо. Метрів 50 в верх і бачимо початок річки. Вода під тиском виривається з двох жерл: одне на схилі на висоті 1 м.; друге з-під землі - вверх. Все разом утворює озерце 1,5-2 метра, з якого вода розтікається в різні сторони.Штучно таке не створиш. Звідси вже недалеко до полонини, звідки бачимо вершину Пікуя. Шикарне видовище: пологий пд. схил - продовження Букюського хребта всіяний гострими скельними виступами подекуди більше десяти метрів (незважаючи на пологість - неприступний), північний - стрімкіший, скелі гладкі. Нагадує здоровенного динозавра з довжелезним хвостом на південь. Нам підніматись по пн.-сх. схилу. Близько 17:00 віддихуємося на вершині, вражаємося. БЛ……..! Вершина: напів-площадка 1*10 з обеліском вкрита великими каменями, поміж якими земля витоптана, пд.-зх (довга) сторона якої - прямовисний обрив метрів 7-8, з протилежної (сторони підйому) - стрімкий схил. Нижче від обриву з пд.-зх. плато шириною метрів 10, яке закінчується скелями з обривом метрів 50-100,внизу дуже стрімкий спуск (градусів 75-80) далі знов скелі до підніжжя. Знаходимо площадку зі сторони обриву опущену на 2-3 метри. На вершині пронизуючий вітер, тут - тишина. Вчора на автовокзалі одна з місцевих вирекла фразу: "Хто не був на Пікую…"(наголос на "ю"). Закінчення не було. Зараз продовжували розпочату вчора тему. Варіантів було з 50, але писати нема що. Тра сфоткати скелі. Клац - не клацає. Мабуть сіли батарейки. Калян витягає їх. Батарейки явно не його! Я спочатку нічого не розумію, а далі він пояснює, що вони Ані (??? ще не розумію), і фотік теж Ані (??? не розумію), і вони мабуть помінялися, тому що фотіки в них були абсолютно однакові. Бажаємо багато різного фотоапарату та батарейкам (Аню не чіпали - вона не винна). Доїли згущонку, намітили підходящу галявину на захід для табору. Завтра до Біласовиці в 16:00 повинні під'їхати Андрій та Вітя, домовилися їх зустріти. Йти завтра туди в облом, тому думаєм вони здогадаються дійти до Пікуя. Зробили тур, написали на перфокарті вказівки. Знялися в 19:00. До галявини впали за 45 хвилин. Галявина абсолютно без признаків цивілізації: височезна трава іноді на зріст людини. Кругом кущі, ожинники абсолютно неторкані (коєф >=5 !!!). Стежка перетинає галявину, але невідомо коли по ній ходили. На захід (вниз) неприступні ожинники моторошні завали та скелі. Одним словом місце легенько напрягає. Розбиваємось неподалеку від завалів і скель. Калян знаходить воду через декілька прольотів хащів і ожинників. Вода погана, мягка, але що зробиш. Коли натягуємо намет зі сторони відлоги хребта через долину голосно звучить щось середнє між ревом скаженої корови і пускової установки двигуна трактора. Спочатку раз, а потім ще кілька. Це дуже гармонійно доповнює вже побачену картину. Так як уявити корову, що розгулює поночі в лісі важко, то уявляємо більш природнього та хижого представника карпатської фауни. Вирішуєм сидіти біля вогню. Щоб надовше себе чимось заняти варимо зупу. З'їдаємо. Для сміливості допиваєм ранішній фляндерок. Варимо зупу другий раз. Думаєм про завтрішній день. Нефайно виходить. Треба все таки сходити до Біласовиці. Пропоную чесно розіграти похід, та Калян визивається добровольцем. Не відговорюю, щоб не передумав. Доїдаємо другу зупу. Десь по першій ночі починаєм засинати: "Та ну його бл… того ведмедя" - вповзаєм в намет, ставим збоку ліхтарик, сокиру і храпимо так, що напевно і ведмедям страшно.


       10.09.2002

        Прокидатись не хочеться. Та Калян репетує, що вже під одинадцяту і скоро йому виходити. Він візуально цілий, ніхто йому ніц вночі не відкусив, мені, здається, теж. Нашвидку жрем мівіну, він іде. Зараз розумію, чого він так рвався до Біласовиці. Самому тут справді неприємно. Після п'ятихвилинного загажування кущів на протилежній стороні галявини, під час якого боязко роззираюсь по сторонах, як кіт що робить в гречку, починаю адаптовуватися. Ходжу туди-сюди. Натикаюся на чорниці (Коеф 4 !!! тут все якесь здорове і дике). Вирішую переглянути подальший маршрут. Вповзаю в намет, витягую мапу (для цієї ділянки Карпат в нас тільки двохкілометровка ), тицяю пальцями. Раптом чую щось типу потужного вистрілу зі сторони Пік_уя, за ним ще один, далі ціла черга, яка переростає в артилерійську канонаду, або ж один протяжний вибух. Обвал. Вистрибую з намету, серце шалено калатається, в уяві постає Калян, який голосно матюкається, придавлений як мінімум п'ятитонною каменюкою. На схилі не видно нічого. З часом заспокоюю себе тим, що Калян вийшов більш як годину тому і повинен вже перейти на протилежну сторону хребта (він справді нічого не чув). Приступаю до здійснення мрії останніх днів - зварити шмурдяк з ягід. Назбирую пів-казанка ожини (збирати її приємно, вона ж здоро-о-о-ва, розмір під 2 см ). Варю над вогнем. На якомусь кінцевому етапі варіння беруся одною рукою за суху, наспіх зроблену перекладину, на якій висить казанок щоб зняти його і… БЛ…! БЛ…! Ще 59 раз БЛ…! перекладина ламається і все вариво виливається на вогонь. Туди ж слідом вже від моїх рук летить противна перекладина, моментально червоніє (соромно їй понімаєте) і спішить моментально згоріти щоб не чути всього потоку емоцій, що нескінчено виливаються з мене в її адресу. Поступово налаштовую себе на те, що треба збирати ще раз. Густелезного та солодезного ожинового соку, вичавленого підручними пристроями, вийшло десь до літри. Півлітри влив в випитий вчора фляндерок, трохи випив сам, трохи вилив у горнятко (яке пізніше ясно що перевернув). Здорові дикі каменюки-скелі біля табору виглядають одночасно зловіщими і дуже цікавими. Останне перемагає тому взуваю черевики борюся з зарослями ожин (метрів 50 відстань, а коеф.>8 - грона по 30 см, нагадують виноград, жалію що не пішов зразу ) і різної фігні по пояс, по наближенні до скель виповзаю на здоровенну ( діаметр >1м) давно звалену суху і трухляву сосну (вона теж унікально вписується та доповнює загальну картину) і по ній вверх аж до каменюк. Вони утворюють ряд , шириною метрів тридцять, за ними природа виглядає трохи лагіднішою. Звідти бачу унікальний кадр (от дурні батарейки): одна напівплоска каменюка діаметром метри 3 стирчить майже вертикально з землі наполовину вкрита мохом та обвита ожинами, кругом ще декілька подібних і ялинки. На задньому фоні не менш привітний кострубатий Пікуй. Видираюсь на каменюку - теж була б кльова фотка. Десь по сьомій на Пікую має з'явитись Калян - треба починапи варганити хавчик. По воду - через хащі, озираючись по сторонах - вже смеркає. Калян появляється десь в пів восьмій одинокою постаттю. Не приїхали падли. Нє-є, їм за таке горілки не вистачить. Гречка з тушонкою, появляється другий фляндерок. Пробуємо змішувати з ожиновим соком - кльовезний шмурдяк виходить. Файно згадуємо тих що не приїхали. Наприкінці простір у фляндерку з горівкою, що звільнився заповнюємо соком, калатаєм, ще по чуть-чуть пробуєм - файно. Маєм півлітри шмурдяка, який ховаємо від гріха подалі (ще два дні). На всіх ведмедів плюємо дружно та масово, ще до півночі традиційно гасимо вогонь, будильник на 5:30 і лізем в намет. Зі сторони Піка з милою назвою дме сильний вітер, смикаючи клейонку на наметі. Десь вночі чую шурхіт листя з зовні, що переміщається, хапаюся за ліхтарик і сокиру. Через кілька хвилин шурхіт зникає. Єть.


       Залишив я сьогодні Алєга самого в таборі і пішов зустрічати тих до Біласовиці. Заодно, збирався в селі купити батарейки до фотіка і хліб. По дорозі до Пік#уя, треба йти через ліс, з якого вчора долинало чиєсь стомлене ревіння. Крадусь акуратно і тихенько, як партизан, щоби бува не злякати якусь страшну ревучу потвору. Лише на хребті заспокоююсь, озираюсь, чи бува не біжить ніхто із лісу за мною. Вроді нікого. Тільки вітер штовхає в спину і підганяє на вершину. Перед самим Піком помічаю якусь групку туристів (2 дівчини і пацан). Підходжу ближче, щоб не кричати здалеку:
- Привіт! Ви звідки?
У відповідь, одна з дівчат посміхнулася злякано і спробувала повторити слово "звідки". У неї це майже вдалося... От, думаю, кляті кацапи лазять тут, а української мови ніц не розуміють. Добре, буде по вашому:
- Откуда вы?
На це вони взагалі нічого не сказали і просто знизали плечима. От, думаю далі, бусурмани мені попалися, навіть! російської не розуміють. Добре, давай на інтернаціональній англіцкій мові:
- Ok! Where are you from?
Після цього вони усі немов розцвіли, і зав'язалася розмова. Відповідь тримав пацан:
- We're from Poland. - Прозвучало ламаною англійською. Ага, думаю, сусіди. Вперше бачу живих поляків у наших горах.
- From where do U come here? - Спромігся я видати...
- We come from Bie-Bie... - Почав пригадувати назву села мій співрозмовник.
- Bielasovitsa? - Допомагаю йому вимовляти слова...
- Yeah! Bielasovitsa! - Зрадів той ніби сам згадав.
- We're standing here under Pickuj. - Кажу я. - And then we'll go to The Polonyna Roona.
- Yeah! Polonyna Roona! - Знову зрадів мій співрозмовник, почувши певне знайому назву. - And we'll going there to Tihij through Laoutanska Golitsa.
- Ok! Good bye! - Вимовив я, бо не знав, про що би ще з ними поговорити, а ця фраза сама по собі вирвалася.
Сказано-зроблено. Розвернувся і вибіг на вершину. Забрав з туру одну з вчорашніх записок для наших прибульців, і побіг схилом до села. В селі купив батарейки, а фотік всеодно не клацав. Певно плівка закінчилась, подумав я... Хліба в магазині не було. Розпитався про автобуси зі Львова і чи є в тутешніх горах ведмеді. Сказали, що люди бачили тут колись ведмедя.
Прочекав на зупинці 2 години, за той час проїхали 2 автобуси. Безрезультатно. Пішов назад, залишивши записку на зупинці на всяк пожар.


       11.09.2002

       5:30. Калян привичним жестом виключає пищалку. Вона панікує знову через 5 хвилин, на цей раз ми дружно її ігноруємо і вона заспокоюється.

       Десь по сьомій. Панікуємо ми. Проспали. Ну нічого страшного. Виповзаєм на повітря. Вітер дуже холодний, прокидаємиося моментально. Водні процедури - вже зовсім живі. Вчорашня гречка, по горнятку грибної Галіни з остатків соку робим компот на дорогу. По дев'ятій знімаємося, з радістю прощаємося з привітною галявиною. Нарешті. Коло десятої заходимо в село. Питаєм - Щербовець. Класно. Так і треба. Вулиця села довга, з обидвох сторін сади. Фрукти опадають на дорогу і пропадають. Зле. Не мож, щоб так пропадало. Забиваємо роти всілякими яблуко-сливо-грушами, про запас набиваєм кишені. Дорога ну дуже довга, як для такого заняття. До центра села доходимо як дві винні бочки, запресовані по зав'язку. Магазин закритий, хліба нема. Питаєм чи нема якоїсь коротшої дороги до Пашковця, як по основній. Є така від церкви, нам показують її і чуть не проводять аж туди (доброзичливості можна тільки позаздрити). В центрі Пашковця питаєм про дорогу на полонину Руну, на нас дивляться як на північних оленів. В магазині є хліб, тут же перший раз чуємо "полонина Рівна". (На польських картах вона справді "Rowna", а совіти, мабуть, коли передирали були або тупими, або … просто тупими. Назва так і зараз залишилась ). Так би радив всім називати її, коли не хочете почути від місцевих куди вона "Руна". Про дорогу туди ніхто ніц не знає, автобуси якими б ми мали доїхати завтра до Волосянки (в п'ятницю обов'язково треба бути у Львові) взагалі тут не ходять. Про це ж саме ми надумали спитати в лісництві (минули його перед самим центром). Там прийняли гостинно і запропонували показати на мапі дорогу, якщо ми, хи-хи, звичайно, на ній розуміємось. Мапа в них була 1:250000, але на неї були нанесені тільки ліси, розбиті на квадрати, без стежок, доріг, та жодних надписів. Їх було двоє напів-начальник Андрійович (НН) та хтось, типу місцевого скомороха Феді (МС).

        НН: "Зараз ми тут. Правда Федю?"- невпевнено тицяє пальцем в мапу, і дивиться на МС очікуючи підтримки. "Рівна тут" - тицяє пальцем на 10 см західніше. Питальний погляд на Федю. Циркулем !!! по стандарту точно вимірює відстань, для гарантії накидає ще півтора сантиметра. Довго бореться з грамотним масштабом, нарешті видає відстань: 2,5 км. Не вірить сам собі. Шукає підтримки МС. Той мовчить.

       НН: “Але це ще тільки половина , полонина Рівна тут” - під цю фразу Рівна переповзає по його мапі західніше ще на 10 см (далі не пускає край мапи). НН підраховує відстань. 5 км. Теж не підходить.

       НН:”А ви скільки нарахували? ”,- перед тим ми призналися, що в нас є двокілометровка,- “ Десь 12 км ??.. Ну десь так і буде, от, дивіться де Рівна, ви туди тиждень іти будете ”,- Рівна несеться велетенськими стрибками попри край його мапи на північ сантиметрів на 15. Зразу після цього він переможно складає свій перекопаний вздовж і впоперек рельєф.

       Друге наше питання про транспорт. Його справді немає. Каже що можна попутками., також в районі обіду в Розтоки їздить автобус - розвозить дітей зі школи. Розгортаєм нашу двохкілометровку.

       НН: “В Гусному є колія, туда з Розток пряма дорога. Пряма дорога. Точно є , все там сідаю. ”, - під час промови виправдовуючись зиркає то на нас, то на Федю, - “ До тьощі їду, то там сідаю.”

       Питаєм щось, в питанні звучить слово Сянки.

       НН: “ А нє, то я в Сянках сідаю. Точно в Сянках сідаю. ”, - при цьому розглядає мапу,-“нє, Сянки - то Львівська область… О, то я в Волосянці сідаю. Точно в Волосянці. А туди з Розток пряма дорога. От, дивіться, пряма дорога, через Тихий”.

        Переглядаємося з Каляном. Дорога справді пряма. Треба йти звідси. На прощання лісник похвалився, що закінчив Львівський Лісотех. Прикольно вчать в Лісотеху!

        По виході з лісництва бачимо перший дощ за все пребування. Падав він недовго. Ідемо дорогою попри ріку, надіючись вийти в її витоках, а там вже Рівна близько. В будь якому випадку повинні бути в Пашковці до обіду в четвер (тобто завтра). Від дороги відгалужується одна вверх, ми вибирємо попри ріку. З часом вона перетворюється в стежку, декілька разів перетинається з рікою, заходить в джунглі з лопухів ( висота на зріст, листки - більше метра в діаметрі), ожини та ліщини, а ще трохи і вона розділившися на декілька дрібніших, губить кожен свій відросток в джунглях. Тра повертатися до дороги, що вверх. Відчуваємо, як віддаляється від нас Рівна кілометрів так на п’ять-шість, прямо як на мапі лісника. Злісно гризем карамельки. Ось дорога вверх, ідемо - приводить просто в нікуди - звідси возять дрова. Тра вертати ще назад , за селом направо була ще одна - Рівна несеться велетенськими стрибками ще далі (лісник все передбачив). Піднімаємося вже тою. Наверху бачимо, що нас чекає - на півночі, звідки дме хороший вітер, небо вже добре закондубасилось і розкидає на всі сторони громи та блискавиці. Встигаємо пройти метрів 300 через вирубку до кущів, і навкруги вже торба. Ставимо наплічники з двох сторін здорової поліняки, самі сідаємо по обидві сторони і накриваємося клейонкою. При цьому верхи складених наплічників нагадують столик. Гріх не використати такої можливості, тому дістаєм шоколад, хліб, шмурдяк та кампот. Поки ми займаємося тут своїми справами по нашому прозорому даху лупцює град, завбільши з горох. Шоколад кришим в тарілку і жремо ложками, заїдаючи хлібом та запиваючи шмурдяком. Непомітно перестав дощ. Наша дорога традиційно губиться в ожинах. Вже набридло. Традиційно повзем вверх навпростець. Там - хвойний цілком прохідний ліс. Вистрибуєм на якусь дорогу. Вона простує безперервно вверх - значить правильна. Знов починається дощ. Та сама операція, тільки без перекусу. Сидимо, засинаємо. Так не можна. Надіваємо дощовики, речі тут і залишаємо, кругом нікого, ідем в розвідку. Через 10 хв виходимо на галявинку, з якої видно “Щось” в хмарах. Мабуть Гостра Гора. Ідемо назад, вже старанно ховаєм речі, і збираємося повзти на цю саму Гостру. Стежка виглядає живою, веде безперестанно вверх, іноді через завали, мокрі хащі та трави. На одному з завалів .. о чудо. Те чого мені і не вистачало за ці дні - гриби. Нещасні опеньки, але все одно приємно. Візьмемо по дорозі назад. Повністю мокрі не зважаючи на дощовики (кущі і трава мокрі) виповзаєм на полонину. Вітер так і хоче зірвати дощовики. Дощу вже нема. Піднімаємося на першу вершину. Можливо це гра погоди і при звичайному сонці цього б не було видно, але зараз краєвиди вражаючі. Якраз очистилася від хмар Рівна - туди вже точно не встигаємо, але треба буде ще повернутися сюди в майбутньому (просто звідси туди має бути стежка, пізніше довідалися). На захід - стирчить Лаутанська. На південь шикарна невеличка полонинка, натягнута між трьома вершинами. За Пікуй зачепилися хмари і його не видно. Після дощу повітря чисте - видимість класна і видно чіткі контури всіх гір. Між Рівною та Лаутанською через хмари пробивається оберемок сонячних променів. Відбиваючись від землі вони м’яко заливають околиці. Коли я побачив Каляна, освітленого ними (він ішов справа, а йшли ми на північ вверх по схилу) на фоні криваво-фіолетового грозового неба і не менш страшного Букюського хребта я ще раз пожалів, що нема фотоапарата. Такий контраст не може не вразити. Назва Гострої цілком виправдана - обидві вершини гострі, навіть якшо дивитися з фронту. На південній вершині взагалі нема площадки - спуск на всі сторони, північна (власне Гостра Гора) має невеличку (метри два). Особливо на перемичці між горами вітер, який хоче втиснутися поміж них, грозиться з кожним поривом зіштовхнути нас на стрімкий західний схил, не дає дихати. Класно тут, йти не хочеться, але треба. Хочемо до вечора спуститися в село, може десь просушимося. Дорога виводить просто в Пашковець, трошки далі того місця, звідки почалися наші невдачі. Визбирані опеньки несу в дощовику, перекинутому через шию. Поки йшли просохли. Плани міняються, розбиваємося табором біля села. вітер і тут жахливий. Ноги намоклі і розбиті, знов інваліди, і боротьба за кожен крок. Іду в село по воду, Біля крайньої хати мене мало не з’їв собацюра, але води набрав. Тут же сказали, що в них зупинилися двоє літніх людей зі Львова. Якось розтягуємо намет, якось розпалюєм вогонь. Вітер носить і одним і другим на всі сторони. Дрова мокрі , горять погано. Вода при такому вітрі швидко випаровується і не хоче кипіти (казанок без кришки). Дим носиться на всі сторони і не дає сидіти та грітися. Сушимся. Обпік пальці … Коли гасив черевики … В один момент залишився з попеченими пальцями та прижареними черевиками . Прикро. Їмо макарони Мівіни. По кілька глотків шмурдяку. Тра попробувати гриби. Вони жаряться довго. Смачно, але жахливо пересолені. Все, спати. Без особливого ентузіазму гасим вогонь і в намет.


       12.09.2002

       Всю ніч дме злющий вітер, який нахабно хоче або зірвати клейонку з намету, або витягнути з землі кілочок розтяжки і задавити нас альпінштоком, або схопити нас разом з наметом і занести десь до дідька на роги. Спали, одіті, як капуста, у все що було. Калян казав, що і вночі трохи змерз. Зате після того, як вибралися з намету, ми почали замерзати організовано та гуртом. В загальному було не дуже холодно, але вітер був пронизливий та достаючий. Кількість одягу при цьому не відігравала ніякої ролі. Пішов по воду, поговорив із львівськими, з місцевими про дорогу на Рівну (на майбутнє). Про дорогу, якою ми пішли спочатку, говорять в минулому часі. Захопив кілька яблук. Їсти їх недобре. Поки з’їдаєш - рука відмерзає. Намет не згортаємо, а ховаємося час від часу там від вітру. Та сама Мівіна з останнім ковтком шмурдяку. Досушуємося. Підходять літні львів’яни і пропонують бутерброди. Дякуємо. По дорозі в село зайдемо. Збираємося. Пробуємо взути зашкарублі висохші черевики. Виходить погано. Особливо в мене. Взулися. Інваліди, бротьба за кроки продовжується. Заходимо за бутербродами. Ще раз дякуємо. Всі відговорюють нас від Волосянки, краще доїхати попутками до Жденієво, а далі таким же чином до Воловця. Переходимо подвір’я (зайшли від городів) виходимо на дорогу і офігіваємо: по ній ми мило понеслися вчора в хащі. Спускаємося до центральної дороги, тут в людей такі ж настрої відносно Волосянки. Вчимося довіряти людям, тим більше коли вони тебе бутріками годують. Перший же Опель в сторону Жденієво зупиняється і молодий добродушний шофер довозить нас туди, по дорозі розказуючи, як нам поступити далі. В Жденієво буквально за хвилин двадцять впаковуємося в лісовоз з негіршим шофером. На петляючій долиною дорозі до Нижніх Воріт в цю ж кабіну впакувався ще один надзвичайно живий дядько - знайомий шофера. Дядько їхав не далеко, але вони були раді бачити один одного і весело матюкалися, з чого ми з Каляном мали класну розвагу. Коли дядько виліз, ми з Каляном довідалися, що рев під Пікуєм - це рев скоріш за все рев оленя. Ведмеді ж - тихі мирні сотворіння, які їдять тихо. Також дізналися про мисливців на одних і других, про міліцію, ДАІ, та 15 корейців, яких перевозили в кузові (машину на штрафмайданчику теж побачили). В Нижніх Воротах теж недовго чекали, правда за дорогу здерли з нас по гривні . На перевалі кидаємо прощальний погляд на Пік#уй. У Воловці десь близько другої години. На вокзалі смакуємо бутербродами, дожираємо останні пів-миски шоколаду - щоб нікому не дісталося. 18:36 Мукачівський. Мені не хочуть давати квитка на студентський, такий він в мене класний, але проносить. В поїзді нарешті витягуємо гітару, тихо співаємо. Жуєм смачнючий воловецький хліб посипаючи цукром. За вікном падає дощ. Втекли якраз вчасно. Майже тижня відриву під цивілізації цілком вистачило щоб повністю заспокоїти душу, тільки розтривожену дводенною літньою Говерлою. З ж/д вокзалу додому поверталися усміхаючись. Задоволені.

       P.S.

       Після приїзду бачили Романа, розказали про рев під Пікуєм. Його очі моментально округлилися, і він задоволено вирік:”Так то ж був Єтьо…”. Людина повністю залякана.

        Андрій був на Пікую сам у вівторок зранку до обіду. Вони розминулися з Каляном буквально на якихось півгодини. Вітя сам не поїхав і не передав йому потрібної інформації про терміни - зрадник.

       З Андрієм ми не так розминулися, як просто він покинув вершину за півгодини до того, як я на неї вийшов. Він, лежень, навіть не читав записки з туру. Казав, що не замітив тої пластикової фляжки. Він також балакав з тими поляками і питався про нас, а вони, падли, мені нічого не сказали.

 Матеріал підготував (написав): Олег Слезінський


 
Коментарі

Коментування доступне тільки зареєстрованим користувачам.

Якщо Ви зареєстровані на сайті - введіть свій логін і пароль у формі аутентифікації нагорі сторінки (якщо Ви логуєтеся з чужого комп"ютера - приберіть галочку "пам'ятати мене" і тоді, навіть якщо забудете прикінці роботи натиснути кнопку "Вийти", Ваша автентифікація на цьому комп'ютері знищиться як тільки Ви закриєте вікна броузера з відкритими сторінками karpaty.com.ua).

Якщо не зареєстровані - зареєструйтеся.
Коментарі до цієї статті
turystyk повідомив(-ла) 24.02.2009 14:08
Цікава розповідь!Відео,практично,за цим описом є на http://turystyk.io.ua/video3652
повідомив(-ла) 16.04.2007 22:22
По справжньому найзахопливіша розповідь з усіх репортажів.
Дякую.
renat-17 повідомив(-ла) 03.02.2007 22:19
Оце так похід! Вартий на 100% витрачених зусиль.
Іруся повідомив(-ла) 14.12.2006 17:38
І я була там, веселенька місцина!!!
Юрко повідомив(-ла) 20.01.2003 19:03
Да, нехіло. Тільки автор зі ст. Воловець не Темнатик побачив, а передвершинку з робочою назвою "Хрест", яка Темнатик затуляє. Однак на останньому теж є хрест (або був на 08.09.02), але дерев'яний і разів в п'ять менший.
Коля повідомив(-ла) 17.09.2002 10:19
Да, нехіло ми ся пройшли... :) Можна тепер вимагати від себе більшого...


Вхід

На превеликий жаль, система Вас не упізнала :-(

   логін
   пароль

пам'ятати мене

На сайті (1): Sanich89.
Пошук

Вебкамера
Верховина


 
 ::: головна сторінка ::: про сайт ::: форуми ::: мапа сайту ::: статистика ::: відпочинок :::