стрибнути на головну сторінку  
 ::: головна сторінка ::: про сайт ::: форуми ::: мапа сайту ::: статистика ::: відпочинок :::
Українські Карпати
РЕГІОН 
ТОПОГРАФІЯ 
ГІДРОГРАФІЯ 
КЛІМАТ 
ФЛОРА 
ФАУНА 
ОХОРОНА ПРИРОДИ 
ПРО КРАЙ 
Карпати туристські
МАТЕРІАЛИ 
ТРАНСПОРТ 
КАРТИ 
СПОРЯДЖЕННЯ 
МАРШРУТИ 
РЕПОРТАЖІ 
ВИПАДКИ 
ВІДПОЧИНОК 
ПОГОДА 
РІЗНЕ 
Друзі та партнери


   ::: ГОЛОВНА / РЕПОРТАЖІ / Літо 2002. Мармароси-Чорногора. :::

Літо 2002. Мармароси-Чорногора.

Ми:
Нормалайзер (Олег Шостак), Зарік (Ігор Зарічний), Костя (Іван Костюченко), Стецуняша (Андрій Стецуняк) – синій намет; Мирко (Мирослав Зубрицький), Марічка (Марія Червоняк), Вовка (Володя Сметюх), Юля Скоп – зелений намет, Тарас Гетьман, Лост (Юрій Гудима), Сван (Назар Барабаш), Карась (Тарас Паливода) – знову зелений намет, тільки - інший, Чінґер (Юра Жураківський), Степан і Оля – білий намет – друзі Чінґера, які пішли і повертались з ним після мармароського Попа Івана.

Нитка маршруту: с.Ділове (Рахівський р-н Закарпатської області) – пол.Лисича – г.Піп Іван Мармароський, 1936 м – пол.Грацілор – г.Межипотоки. 1713 м – траверс масиву Неніска-Щаул-Корбул-Стіг – пол.Реґеська Велика – пот.Шибений – озеро(?) Шибене – пол.Веснарка – оз.Марічейка – г.Піп Іван Чорногорський, 2026 м – траверс Чорногорського хребта до озера Бребенескул – траверс Чорногорсько хребта до озера Несамовите – г.Туркул, 1933 м – траверс г.Данциж – г.Пожижевська, 1822 м – г.Брескул, 1911 м - г.Говерла, 2061 м – ур.Заросляк – смт.Ворохта, 22-29 червня 2002 року.


Сказати, що ми хотіли на мармароський Піп – не сказати нічого. Після березневої спроби я тільки й думав про те, як повернусь сюди влітку. Чотири місяці оформлення документів, пробивання дозволів, утрясання купи організаційних питань – позаду.

Я, Костя і Стецуняша виїжджаємо зранку 21-го червня машиною в Рахів. Дорогою традиційно блудимо по Франківську (сподівалися, що з нами поїде Чінґер і проведе через це Місто Без Дорожніх Вказівників, але Юра подзвонив напередодні й сказав, що добиратиметься з основною групою раховозом). В Рахові – по третій. Заходжу в Рахівський КРЗ (знаходиться у подвір”ї напроти турбази “Тиса”, на другому поверсі). Черговий інструктор крутить в руках маршрутку, щохвилини пробує додзвонитись в рахівську міліцію: мовляв, потрібно зареєструватись ще там. Я не маю нічого проти. Інструктор заявляє, що за останні десять років ми – перша зареєстрована група, яка отримала дозвіл на проходження цією ділянкою кордону (що, звичайно, приємно, але віриться – мало). В райвідділі, коли за нами зачиняються двері, інструктор голосно, напускаючи важності, гукає: “Нам – до начальника СБУ”. В мене щось холодне опускається в живіт: таки, напевно, забув щось оформити, не випустять. Начальник СБУ виявився привітною і усміхненою людиною і на репліку рятувальника: “Ось, група йде на румунський кордон” відреагував: “Ну, і хай йдуть собі...”.
Вилітаю з міліції з либою 17 дюймів по діагоналі. Коло базару – група туристів-велосипедистів, усі - віком десь років під п”ятдесят. “Наш” рятувальник тут же переключився на них, погрожуючи не випустити на маршрут. “Діди” посміялись: вони тільки-но з сідловини Говерла-Петрос (ми вирішуєм, що, коли нам буде стільки ж років, пройдемо Чорногору на ходулях... а ще ліпше – проскачемо на стрибунцях)...

Домовившись про стоянку для машини, їдемо на заставу в Ділове. Черговий викликає офіцера. Лишаємо копію дозволу управління Північно-західного напрямку і список учасників, отримуємо на руки ... дозвіл на проведення земляних робіт на ділянці прикордонної застави Ділового. Дивно: в нас зі собою - ні одної навіть саперної лопатки...
Після відвідання місцевого (хм...) ресторану (на трасі, будете – не поспішайте заходити: через міст є цілком пристойна кнайпа) під”їжджаємо до устя Великої Росічи. Місце для ночівлі нам не подобається, повертаємо трішки назад, до поляни на другому березі потоку Білого, майже до устя Малої Росічи. Розкладаємо намет. Понад деревами вперше бачимо Піп. Костя пробує поспати: вночі їхати за Заріком у Франківськ. Ні поспати, ні просто відпочити на травичці не виходить: у мошви – сабантуй, нас їдять якось навіть з шиком, за дві години опухаєм. Зате полочемось у джакузі: потік, падаючи з дерев”яного настилу, просто кипить.

Десять по першій ночі. Стецуняша лишається чекати основну групу, готує їм зупу. Наших зустрічаєм за хвилину після від”їзду: вони на двох таксах добрались з Рахова в Ділове і добігли до місця ночівлі.
Заріка пів п”ятої забираєм з Франківська, знову їдемо в Рахів. Лишаєм машину, хапаєм таксі і їдемо в Ділове. О восьмій – на усті.

 
Безсонна нічка змушує йти через полонину Лисичу, весняним шляхом, хоч бажання пройтись відразу хребтом – велике. Стартовий рюкзак добряче втискає в землю. Вирушивши о десятій, десь за дві з половиною години – на нижній колибі, біля автобуса. Сонце – просто нещадне, привал затягується (Вовка: “Сієста, сієста!”). На тягунах до траверсу на Лисичу група розтягується: набір 1000 м по висоті дає своє. На останньому підйомі перед траверсом нас наздоганяють двоє прикордонників (“Астанавіцца, паґранічний наряд, паспарта, маршрутний ліст, пропуск”) зі собакою, собака явно вимагає привалу. Почувши, що ми і є та група, яка реєструвалась в Діловому, документи не перевіряють,. По траверсі попутний “газончик” підвозить Юлю (здається, всі, крім Чінґера, заздрять) на Лисичу. Ми збираємось там пів-шостої. Я – ледве йду. З Лисичої бачимо Піп. То – направду грандіозне видовище. З сідловини бачимо також румунський Феркеу, наші Берлебашку і Петрос мармароський.  

 

Повертаються наші розвідники: не хочеться ночувати коло місцевих, надто добре знаємо, у що перетворюються такі ночівлі. Піднімаєтось до гряди скал над Лисичою, стаємо табором. Восьма вечора.

Якась сумбурна вечеря – кожна групка готує своє. Після вечері Чінґер відводить мене в сторону і вставляє про дисципліну. Погоджуюсь (за вранішнім чаєм встановлюю порядок чергувань).
На схилах Попа помічаєм усе тих же прикордонників з собакою, пробуєм криками заманити їх до себе. Погрітись біля вогнища, звичайно...
Піднявся чогось перед п”ятою. В долинах білим морем дихає туман, сонце м”яко освітлює Піп (був би мід – медитував би)... Спокій... Тиша... Нірвана...

Виходимо пів десятої. Перед котлом Попа, на траверсній дорозі – за годину. З дороги видно Феркеу з Міхайлекулом, далеку (поки що) Чорногору. Стрімкий підйом трав”яним схилом на західну передвершину – ще година. Сонце, йдеться важко. На плечі з Лисичої помічаємо групу туристів. З передвершини накінець чітко видно шлях до туру: ще через дві передвершини.

 

Вигляд в котли на українську сторону Попа – просто альпійський: численні жандарми, сніжники, кулуари, типовий постльодовиковий рельєф. Румунська сторона – згладжена, полонинська. Але Зербань з румунського боку – просто прошита скальними стрічками кам”яна стіна! За п”ятнадцять дванадцята – тур Попа Івана. Людей чомусь – трохи менше, ніж в дощовий день на Говерлі (з хлопцями з Надвірної чисто символічно обмінюємось краплями горілки). Фотографуємось, записка в тур. Тут – перший трохи сумний момент: Чінґер, Степан і Оля йдуть мармароським хребтом в Ділове, такі от обставини (до речі, Оля приєдналась до Чінґера мало не випадково, на вокзалі в Франківську, хотіла їхати на скали Довбуша, потрапила – на Мармарош). Вирушивши о 12.15 з Попа, вони до четвертої доберуться хребтом до устя В.Росічи.
Проходимо весь масив Попа. По стежці – старі кам”яні стовбчики-розділювачі (чорногорського кшалту), тільки навпроти чехословацького “Cs” – румунське “Ro” – старий чехословацько-румунський кордон, і нумерація – латинськими цифрами. Є також сучасні прикордонні стовпи з нумерацією. Зі східної передвершини Попа погляд приковує полонина Рапа (повністю на румунському боці): трава там підстрижена рівненько, чи що? Спуск на полонину Грацілор – затяжний трав”янистий схил, є серпантин.
Перекус – на полонині Грацілор. Чекаєм Вовку, Мирка і Лоста, які йшли низом масиву Попа, пофотографували сніжники і озера в котлах, перевірили на собі стан стежки (висновок такий: йти треба верхом: важче, але – швидше). Грацілор уже розділена навпіл широкою дорогою, яка тягнеться вздовж усього українсько-румунського кордону. Сам кордон з поламаними стовпами, залишками колючого дроту, перегнилими українськими розділювачами та слабовидимими написами на зіржавілих вказівниках “Стій! Державний кордон!”, справляє подвійне враження: як символ держави – безумовно жалюгідне, як символ часу – обнадійливе. Дуже незвичним є враження невидимої стіни: планувати ночівлю можна лише на лівих по ходу руху схилах.

Підйоми, спуски, мошва, сонце, запах лісу і вид на корону Попа Івана Мармароського – ото дорога з Попа до Межипотоків. Пів-дев”ятої ми, нарешті, стаєм на ночівлю під Межипотоками, на полонині в урочищі Маслокрути (туди веде дорога вліво від кордону, на полонині – хата і вагончик)...
Ранок на полонині – як в казці, насторожує тільки відсутність роси, треба дощу чекати. Піп Іван змінює колір від фіолетового до коричневого, дуже атракційно виглядає сусідній мармароський Петрос. Приносимо з Мирком дрова, в хаті з подивом помічаємо сліди перебування туристів (пивні пляшки), які явно свіжіші за сліди перебування пастухів.

Другий трохи сумний момент: перед виходом повідомляю, що на Чивчин не йдемо, а зі Стогу повернемо до озера Шибеного, не вкладаємось у строки (дійсно, у перші три дні ми йшли повільніше, розбіглись лише на Чорногорі; могли б встигнути, але на Чорногорі нас би зустріли дощі).

Виходимо пів-десятої. На Межипотоках - за хвилин тридцять. Дорога тут розширюється до метрів семи-десяти, помітно, що давно не було дощів. Чорногора – у димці, але проглядається повністю, від Шешула до Попа Чорногорського з Шурином. Ополудні – просто дурію від спеки, вже не йду, а плетуся. Стає легше на північному траверсі Неніски: її масив захищає від сонця. Тут, до речі – добрі місця для ночівель, є поляни, струмки. Перекус робимо за Щаулом. Після відпочинку йдеться куди легше, минаєм каменюку, на якій фарбою написано: “Біла Тиса” (насправді внизу – джерела Стогівця, одного з її витоків, другий виток, який також формує Білу Тису, потік Щаул, ми минули), о четвертій – на сідловині хребта Чорний Діл. На заході відкрилися Стіг (дійсно, як копиця сіна), долини притоків Чорного Черемоша.

 

Коли піднялись під Стіг – пішов град. Поки натягнули дощовики – град припинився. Поки зняли дощовики – почалась гроза. Блискавки луплять по потоку Шибеному, але враження – що просто поряд, розкотища грому – як артилерійська канонада. В повітрі статика така, що залишки “колючки” іскрять, дотикаючись один до одного. Після Стогу ми залишаємо кордон (на дорозі тут уже навіть залишки асфальту, просто таки – автострада), повертаємо до колиб на полонині Великій Реґєсці (ближче, під Стогівцем, є хатки, але ми плануєм впасти просто на озеро Шибене). Колиби на Реґєсці – нежилі, брудно, пустка, вхід – з перегнилих дощок, пічки розвалені, вода – далеко (треба вертатись на кордон і йти до найближчих дерев далі по кордону, в сторону Малої Реґески, то хвилин десь з двадцять в один бік). Подвиг принесення води здійснили Гетьман, Лост і Карась. Після грози над потоком Реґеським хтось повісив дві веселки...

В одній з кімнат колиби – нари на трьох чоловік. Хлопці тягнуть сірники, кому з них спати поряд з двома дівчатами. Закінчилось тим, що Гетьман спить з нами в “холодній”... Вночі – знову гроза. Сильна.
Зранку – туман. Сьогодні у нас день – неважкий, спуск до потоку і півдньовка коло озера Шибеного. Підійшла Юля, попередила, що хоче знизу чимчикувати додому. Виходимо аж пів-дванадцятої (хлопці веселяться: кажуть, що у минулих походах раніше однинадцятої й не виходили). Від спуску до потоку Шибеного чекав гіршого: колиба справила досить гнітюче враження (хоч відпочилось там - непогано), а коли нездала колиба, то й під”їзд завжди - не вельми. Дорога з Регєски до потоку – чітка, ніде не губиться, хоч в декількох місцях завалена деревами. До устя Реґєщика в потік Шибений спустились з полонини за півтора години. Після гуртожитку потік Шибений розливається, пливе дорогою і старим руслом, обходи – мінімальні. За годину після гуртожитків ми дійшли до озера Шибеного. А озера – немає, широченна болотиста долина, поросла вільхою і грабиною. Розвалений шлюз перетворився на маленький водоспадик.

За хвилин десять зупиняємся біля лісництва, вирішуєм тут ночувати: до села – 3,5 км, автобус – зранку відпровадим Юлю і почимчикуєм на чорногорський Піп. Поки з Гетьманом шукали місце для стоянки, ситуація знову змінилася: на подвиг пішов Вовка, вирішивши проводжати Юлю аж до Львова. Коли вони зникають за поворотом, ми починаєм підйом до колиб на полонині Веснарці, ночувати внизу потреба відпала... Третій сумний момент...

Якби Вовка і Юля знали, який прийом нас чекатиме на Веснарці, вони б нізащо в світі не пішли вниз. На полонині господарює Дмитро з жінкою Марією (дочка в них – також Марія, ще одну Марічку ми привели зі собою, та й озеро коло їхньої полонини – Марічейка), беруть полонину в аренду. Дмитро - лісник, то ж ґаздиня Марія провела з нами роз”яснювальну роботу стосовно поведінки в заповіднику і підвищення розмірів штрафів за заподіяну шкоду. Інформацію - всотали. Коли повернулись Зарік і Стецуняша з п”ятьма літрами молока – то було звично. Але вони сказали, що на вечерю пані Марія готує нам кулешу зі сметаною, а на ранок – вареники з бринзою і ще п”ять літрів молока. То був шок (десь день перед тим Сван мріяв уголос про вареники, ми його заЦИТЬкали)...


На здоровій пательні смажите кукурудзяну кашу - до консистенції хліба. У миску наливаєте підсоленого розтопленого масла. У другу миску насипаєте бринзи. У третю – соленої сметани. У четверту – свіжої, несоленої сметани (увага: в сметані мають плавати грудки сиру). Наливаєте собі самогоночки, настояної на корені підойми (перстачу), грам 30 вистарчить. Перед тим, як ото спробувати - три дні їсте “Мівіни”, тушонки, брикетні рис чи гречку. І проходите в день під наплечником кілометрів з п”ятнадцять. Як вам то? А МИ ТАКЕ СПРОБУВАЛИ! Називається – кулеша. Їсти то треба так: каша крається ножем на кавалки, які мають влазити як в руку, так і в писок, береться рукою, нагортаєте кашею масла, притоплюєте в сметані (свіжа – краща, як на мене), посипаєте розтертою бринзою, запихаєте в рот і повільненько-повільненько розчиняєте в роті (але, звичайно, по-розумному – повільненько: навколо ж – друзі, наступного шматочка може й не вистарчити). А коли до чаю вам ще подадуть варення з брусниць (ґоґоців) – мусите мати просто величну силу волі, щоб завтра продовжити похід. Нам її ледве-ледве вистарчило...

Зранку від колиби відкрились Чивчини і Гриняви. Бачимо Чивчин, полонини Михайлову і Лукавицю, румунські Торояґу, Будийовський Петрос, Феркеу і Міхайлекул. Хмарно. Поки ми наминали вареники, сталася аварія:
свині зжерли дві буханочки хліба, який я підсушував на сонці (давно мав підозру: свині – вони й на Чорногорі - свині, доведуть туриста до порожньої скрині, тобто - голодної ночівлі).

Виходимо за п”ятнадцять дванадцята (справа в тому, що ми домовились зустрітись на Попі Івані з нашими знайомими, підніматись туди раніше – не було ніякого змісту). За пів години – на Марічейці.

Озеро – дуже затишне, на березі при дорозі – шалаш, вода – поруч. Від південного берега озера знімаєм Піп Іван і Смотрич. Ще за годину ми - на сідловині між Шурином і Попом Іваном. Мармароський Піп уже так далеко, що мені здається, що підйом на нього мені наснився... О третій ми – поряд з Білим Слоном. Стіни обсерваторії давно уже не білі, але й досі вражають грандіозністю.

Вирішуєм перекушувати, Лост дістає пачку з кексом і плящину “Шабського рубіну” (у його групі традиція: вершину відмічати вином і кексом, дуже правильна, як на мій погляд традиція, ми її дружно підтримали коло обсерваторії, я навіть перепитую, чи на Говерлі вона не підтримається ще раз).

О четвертій починаємо рухатись в сторону озера Бребенескул. Гетьман лишається на Попі чекати гостей (домовленість така: вони приходять до темноти – він їх веде до озера, приходять в сутінках – ночують в районі Попа, а зранку йдуть до озера; якби їх довго не було – ми чекаємо їх на Несамовитому, якщо шось – там і таборимось). Десь о сьомій група помічає в котлі Томнатека озеро, а на небі – хмару, додає темпу і валить безстежжям просто і вниз до озера. Таборимося просто коло плеса, тут уже стоять люди.

Вітер колошматить наші намети й обдає холодом з близького сніжника. Проблему дров вирішує Карась, якось одним махом притарабанивши три кубометри сухого, не вельми сухого і вельми не сухого жерепу. За вечерею Лост акуратненько пробує ґрунт на рахунок того, як би не виходити в світ після проходження маршруту якомога довше. Гетьмана не видно й не чути. О першій ночі палити ватру й чекати Тараса лишаються зеленонаметники. Десь о другій зчиняється ґвалт: буцімто на хребті миготить ліхтарик...

Встаю о сьомій. Вчора Зарік знайшов у нижньому котлі цілу купу невикористаних дров. Майже встигаю дотягнути їх в табір до загального підйому. Гетьман з”являється ще до сніданку, хоча сніданок нині чомусь доволі пізно: починає впливати близькість закінчення походу. Гостей – не зустрів. Десь по дванадцятій – на хребті. Хоча ранок був туманний, видимість – майже абсолютна. Котел Ґаджини, Гутен Томнатек, Ребра, Бребенескул – вагоме, рельєфне й осяжне серце Чорногори.

Озеро Несамовите після озера Бребенескул – просто калюжа. Влаштовуються спуски на сідачках (в дисципліні фрістайлу першість, без сумніву, тримає Марічка: примудрилась утнути подвійне сальто, ніц собі не зробивши). Вирішуєм зіпсути банку згущеного молока – треба ж морозива спробувати. Зіпсули – дві банки згущівки і шоколодку. В ротиках було солоденько...

Знімаєм панорами з Туркула. Великі й Малі Козли – просто розкішні, Говерла – як сталагміт над лінією хребта.
На Говерлі – о шостій. Людей – з десяток (крім нас), сміття – як завше, але ловить “Київстар” (Боже, на майбутнє, дай нам витримки не дзвонити всім, хто лишився вдома).

Ну, в принципі, і все, що мав би розказати. Далі група спустилась через Заросляк у Ворохту. Наступний день був відпочинком перед марш-кидком асфальтовим полотном до Ворохти. В ніч і день від”їзду падав дощ, намети розбили на березі Прута і після дощу милувались шоколадними водами річки.

 

МАПА ПОХОДУ (500KB)

P.S. Урочисто присягаю, що авторська фантазія переходить межі реального лише у останньому абзаці. І хай це буде останнім проявом командирського “Буде так” цієї, загалом, вдалої мандрівки.

P.P.S. Фото зроблені цифрофою кмерою “Panasonic NV-DS28”, тому – звиняйте за якість...

липень, 2002, Львів

 

 Матеріал підготував (написав): Олег


 
Коментарі

Коментування доступне тільки зареєстрованим користувачам.

Якщо Ви зареєстровані на сайті - введіть свій логін і пароль у формі аутентифікації нагорі сторінки (якщо Ви логуєтеся з чужого комп"ютера - приберіть галочку "пам'ятати мене" і тоді, навіть якщо забудете прикінці роботи натиснути кнопку "Вийти", Ваша автентифікація на цьому комп'ютері знищиться як тільки Ви закриєте вікна броузера з відкритими сторінками karpaty.com.ua).

Якщо не зареєстровані - зареєструйтеся.
Коментарі до цієї статті
danger повідомив(-ла) 20.01.2007 02:19
Пуже класна стаття і фотки теж дуже гарніЮю.Подяка автору.
semvik повідомив(-ла) 13.01.2003 18:40
як виробляв документи на мармарос
zenko повідомив(-ла) 10.09.2002 17:04
Надзвичайно! Супер! Екстра! Фотки неймовірно красиві. Крім того, довелось пройти майже тим самим маршрутом у серпні 2002. Дощі, Град, блискавки--так що багато що очі бачити не могли, не говорячи про фотооб"єктив. Але направду місця пречудові. Планую в скорому часі подати свої фото з Попа Івіна Мармароського і далі по маршруту.
P.S. Багато де ще залишився сніговий покрив. Серпень-як не як :-)))
Нормалайзер повідомив(-ла) 07.09.2002 13:49
Ну ось, тільки тепер цей похід офіційно завершено. МКК прийняла звіт й вирішила, що похід відповідає першій категорії складності. На всіх учасників походу чекають довідки про участь у ньому і допуск до категорійних походів вищої складності. Що, підем "двієчку"? ;) Удачі всім і - дякую ;)
Пашко [guest] повідомив(-ла) 05.08.2002 15:18
Люди! ви молодці, ваша діяльність мені дуже подобається. Хай фортунить!!!

--------------------------------------------------------------------
-------------- СТАРІ ПОВІДОМЛЕННЯ (до 30.07.2002) ------------------
--------------------------------------------------------------------
LusyaNJ повідомив(-ла) 24.07.2002 21:09
Вражає, нічого не скажеш! Заздрю,що побачили усю цю красу не лише на знимках.А фото не злі!
Нормалайзер повідомив(-ла) 21.07.2002 17:29
Що стосується блискавки. Гляньте уважненько: блискавка на фоні райдуги (ех, зла якість цифрознимки...)

2 всіх, хто ходив в той похід.

Люди, давайте мінятись: я вам - відео, ви мені - ваші знимки ;) Бо я вже приїхав з морів і знову хочу в гори ;)
Roman повідомив(-ла) 20.07.2002 11:24
Нарешті дочитав...
А файно написано ;-)
Ята повідомив(-ла) 15.07.2002 21:24
А я ще не ходила пішки по Карпатах. Але дуже хочу, то, певно що піду
marina повідомив(-ла) 13.07.2002 21:07
У 2000 році я була на маршруті г.Петрос ,г. Говерла, озеро Бребенескул та г. Піп Іван Чорногорський.Було дивовижно .Прочитавши звіт Олега , я ніби знову побувала у Карпатах.
fire_marshal повідомив(-ла) 12.07.2002 15:12
Щиро заздрю, молодці! Фото - супер! Беру відпустку, хапаю наплечника, зубну щітку, ложку, запасні шкарпетки, гаманець (якщо там щось буде:-)) та шпарю в гори.
alex повідомив(-ла) 12.07.2002 12:59
Щиро вам заздрю. Такі походи бувають раз в житті.
Андрій (LDA) повідомив(-ла) 12.07.2002 10:47
Ага в мене також дома аж дві перепустки на проведення земельних робіт у 100м прикордонній зоні.
А ще, коли я був цього березня в районі лисичої - бачив сліди медведя - точно і до того ж розійшлися з ним у часі десь в 30-45хв бо коли ми проходили повз те місце, перед тим їх не було. Так шо там дійсно водяться медведі. .....
vasyl’ повідомив(-ла) 12.07.2002 10:39
Ну хіба можна так одразу!
Без наркозу! Згораю білою заздрістю. Фотки - супер, особливо блискавка. Коли був на Лисичій минулого року, день перед нами ведмідь корову загриз. Кажуть там в прикордонні їх багато наплодилось. Ви не бачили? :0).
А перепуспка на "земельні роботи" так і не змінилася - приколюються прикордонники!
Юрко повідомив(-ла) 12.07.2002 08:48
Ну і блискаска на світлині - то на грані фантастики!!! Особливо, коли така ледь в тебе не влучила. А на Веснярці лісник і не сидів. Він сидить внизу в своїй лісничівці коло потоку Шибений, 1,5 год ходу звідти.
oleksa повідомив(-ла) 11.07.2002 20:30
Я теж був на Веснарці восени, але лісника вже не зустрів
Гарне кажуть було озеро Шибене :( Так я його і не побачив.


Вхід

На превеликий жаль, система Вас не упізнала :-(

   логін
   пароль

пам'ятати мене

На сайті (1): Sanich89.
Пошук

Вебкамера
Верховина


 
 ::: головна сторінка ::: про сайт ::: форуми ::: мапа сайту ::: статистика ::: відпочинок :::